Світить ясне сонечко, перепадають теплі дощі. Зеленіє травичка, цвітуть тюльпани, а каштани повикидали вгору свої білі й рожеві свічки. Радіє душа, наливається щедрістю й добротою серце.
Це завітав до нас весняний місяць травень, а його друга неділя – День матері. Свято це прийшло до нас з американського континенту. У 1914 році Конгрес США прийняв постанову про введення нового державного свята – Дня матері. Потім цей день почали відзначати в Європі. А 1929 року Спілка українок Галичини звернулася до громади з пропозицією започаткувати святкування
У цей день в багатьох державах міста і села прикрашали квітами і прапорцями. Діти йшли або їхали до своїх матерів, а коли мати померла, клали на могилу квіти.
На початку XX століття церковна громада називала травень місяцем Божої Матері, а другої неділі травня відбувалися церковні святкові богослужіння за здоров’я матерів. Діти завжди чекали цього свята, вчили молитви і молилися за своїх матерів. Сьогодні, на вершині двох тисячоліть, Мати Божа молиться за наш український народ, за його прозріння і мужність, за мудрість і щирість, за правду і спокій, за майбутнє дітей наших, як
“Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій. Не було у вас дорогих черевиків, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було ні шовку, ні сезонних капелюшків, ні кованих сундуків з замками.
Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи… Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитись на вашу піч під небом, на сухенькі гвоздики од пристріт)’в пічурці, на ваш пам’ятник, і, якщо є на світі хоч краплинка сумління, він поклониться вашій красі, дорога наша мати, слов’янко, українко дорога”. Олександр Довженко
Вашою ЄДИНОЮ школою і книгою була книга землі, зерно у землі, сонце над землею і діти біля перс, і діти біля ніг. Золото Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалює наших босоногих мадонн із сапкою в руках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини?
Чи будуть довіку не як ношу, а як вдячність нести в душі свято і сум материнських очей і синівську вірність батькам, що шаблями вирубували новий час на чорних та ханських шляхах, щоб вони, ці шляхи, зосталися тільки полином пам’яті, а не шрамами сьогодення”. Михайло Стельмах
(1 votes, average: 5.00 out of 5)