Назавжди Юрій Федькович поєднав свою долю з долею України, що була по-живому роздерта кордонами двох монархій – російської та австро-угорської. Писав схвильовано, з болем у душі про сумне життя буковинського селянина, продовжуючи і розвиваючи традиції Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича.
Високої майстерності Федькович досягає в творі “Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” Це одна з кращих поезій, у якій автор засуджує і викриває весь австро-угорський лад з його вояччиною, жорстокістю, бездушністю.
Малюючи в першій строфі поезії ідилічну
Без тата, мами бідна сиротина,
Нічого не їло, душечка му мліє,-
І хоче в хату бідне навернути,
Господар псами травить його, чути:
Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє…
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!
Далі одна за одною подаються короткі і виразні картини
Автор фіксує факти, робить замальовки з життя, нібито не втручаючись у події, і лише в останній строфі 3 роз’ятреного серця поета виривається зойк. Чаша терпіння переповнена, і поет не може мовчати:
Бо не можу… І так я маю душу,
І чути мушу, і дивити мушу,
Що тут на світі, ах, тутки ся діє!
Повільна епічна розповідь змінюється швидкою, схвильованою. Поет-гуманіст не може бути байдужим до страхіть, не може стояти осторонь життя. Він розуміє, що так далі жити не можна, потрібні радикальні зміни, щоб людина дістала людські права.
Вірш “Пречиста Діво…” і сьогодні хвилює читача, бо, за словами Дмитра Павличка, поезія Юрія Федьковича “має сильний заряд загальнолюдської вартості; перейнята стражданням великої і щирої душі, закохана в свободу”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)