Герої цієї трагедії – два царі-лиходії з міста Аргоса, Атрей і Фиест. Сином цього Атрея був знаменитий вождь греків у Троянській війні Агамемнон – той, котрого вбила його дружина Клитемнестра, а її за це вбив їхній син Орест (і Эсхил написав про цьому свою “Орестею”). Коли греки запитували, за що були такі жахи, то на це відповідали: “За гріхи предків”.
Черги цих гріхів почалася дуже давно.
Першим грішником був Тантал, могутній цар Малої Азії. Самі боги сходили з небес бенкетувати в його палаці. Але Тантал виявився нечестивцем:
Боги вознегодовали: Пелопа вони воскресили й зцілили, а Танталу скинули в Аид і стратили “танталовими борошнами” – вічним голодом і спрагою. Він коштує в ріці під покровом плодових галузей, але не може ні їсти, ні пити; коли тягнеться до плодів, вони вислизають, коли хилиться до води, вона висихає
Другим грішником був той самий Пелоп, син Танталу. З Малої Азії він прийшов у Південну Грецію й відбив її в злого царя, що застаплял прибульців
У третім поколінні грішниками стали Атрей і фиест, сини Пелопа. Вони стали сперечатися за владу над Аргосом. У Пелоповом череді був золоторунний баран – знак царської влади; його успадкував Атрей, але Фиест звабив дружину Атрея й викрав барана.
Почалися розбрати, Фиест був вигнаний і жив, бідуючи, в убогості. Царство дісталося Атрею, але йому цього було мало: він хотів помститися братові за звабу дружини. Він згадав Танталов людожерський бенкет: він вирішив зарізати дітей Фиеста й нагодувати Фиеста їхнім м’ясом. Так він і зробив; боги жахнулися, саме Сонце згорнуло з небесного шляху, щоб не бачити страшної трапези.
Про цьому й написав свою криваву трагедію Сенека.
Передчуття жахів починається з перших же рядків. Тінь Танталу є з пекла, неї жене Эринния (по-латинському – “фурія”): “Ти зарізав свого сина в їжу богам – всели тепер, щоб твій онук зарізав синів іншого онука в їжу батькові!” – “Відпусти мене – краще терпіти катування, чим бути катуванням!” – “Роби свою справу: нехай грішники під землею радуються своїм стратам, нехай знають, що на землі страшнее, чим у пеклі!” Безликий хор співає про гріхи Танталу – тепер вони множаться в його потомстві
Викликана думка спадає на думку Атрея: “Незначний цар, що бариться мстити! Чому я ще не злочинний? Лиходійство чекає меж братом і братом – хто перший простягне до нього руку?” “Убий фиеста”, – говорить радник. “Немає: смерть – це милість: я задумав більше”. – “Чим же здумав ти погубити фиеста?” – “Самим фиестом!” – “Чим заманиш його в полон?” – “Пообіцяю полцарства: заради влади сам прийде”. – “Не боїшся божої кари?” – “Нехай звалиться на мене Пелопов будинок – аби тільки звалився й на брата”. Хор, дивлячись на це, співає: ні, цар не той, хто багатий і могутній! щирий цар – той, хто далекий страстей і страхів, хто твердий і покійний духом
Фиест навчився цьому у вигнанні, але не до кінця. Він зніс лихо, але не зніс тягот. Він знає: “Немає царства більше, ніж без царств задоволеним бути! Лиходійство в палацах живе – не в хатинах”; але в душі його страх. “Чого боїшся?” – запитує син. “Усього”, – відповідає фиест і все-таки йде до Атрею.
Атрей виходить назустріч. “Я радий бачити брата! – говорить він (і це правда). – Будь царем із мною!” “Залиш мене в незначності”, – відповідає Фиест, “Ти відмовляєшся від щастя?” – “Так, тому що знаю: щастя переменчиво”. – “Не лишай мене слави поділитися владою! – говорить Атрей. – Бути при владі – випадковість, віддати влада – доблесть”. І Фиест уступає. Хор радий миру, але нагадує собі: радість не буває довгої
Про лиходійство, як водиться, розповідає вісник. Є темний гай, присвячена Пелопу, де стогнуть стовбури й бродять примари; там у вівтаря, як жертовних тварин, зарізав Атрей фиестових синів – одному зніс голову, іншому перерізував горло, третьому простромив серце. Здригнулася земля, похитнувся палац, чорна зірка скотилася з небес. “Об жах!” – викликує хор. Ні, жах спереду: цар розсікає тіла, м’ясо кипить у казані й сичить на рожнах, вогонь не хоче горіти під ними, дим чорною хмарою нависає над будинком.
Не відає лиха фиест бенкетує із братом і дивується, що шматок не йде йому в горло, що сторчма встають помащені волосся. Хор дивиться в небо, де Сонце з полпути повернуло назад, тьма встає з обрію – не чи кінець це світла, чи не змішається мир у новому Хаосі?
Атрей тріумфує: “Жаль, що тьма й що боги не бачать мою справу, – але мені досить, що його побачить Фиест! От він п’є останню чашу, де з вином змішана кров його синів. Пора!” На блюді вносять відрізаного голови Фиестових дітей. “Довідаєшся синів?” – “Довідаюся брата! ПРО, дай мені хоча б поховати їхнього тіла!” – “Вони вже поховані – у тобі”. – “Де мій меч, щоб я простромив себе?” – “Простроми – і простромиш синів у собі”. – “Чим сини винні?” – “Тим, що ти – їхній батько”. – “Де міра злодеянью?” – “Є міра злочину – немає міри відплаті!” – “Гримніть, боги, блискавками: нехай я стану сам похоронним багаттям синам своїм!” – “Ти звабив мою дружину – ти сам першим убив би моїх дітей, якби не думав, що вони – твої”. – “Боги-месники, будьте карою Атрею”. – “А тобі вічної карою – твої сини в тобі!”
Хор мовчить
(1 votes, average: 5.00 out of 5)