Одного разу по радіо я почув місто на слова Віктора Баранова. Вона вразила мене до глибини душі. Так хотілось, аби ця пісня звучала частіше, щоб кожний серцем зрозумів її зміст.
Щоб українці стали себе поважати за те, що “що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот”, “що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється”, “що щедрість – у серці, а не в магазинних вітринах”, “що є у нас мова і що українська вона”.
Риторичні запитання, які ставить автору підкреслюють, як важливо під час великих перетворень знайти себе в цьому
І хіба не зотліє
На тлю українство між нами,
Коли навіть на згарищі Долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно
Себе почуваєм хохлами?
Поважаймо себе! Інакше хто поважатиме нас. Поважаймо себе настільки, щоб добрим лагідним словом навчати в школі українських дітей. Ввічливим, милозвучним словом вшановуймо поважних і знаних людей, не думаючи про те, якою
Ось так я розумію високе духовне покликання українського слова в устах українців.
Голодний 33-й в українській літературі і в документах-спогадах
Геніальний Тарас Шевченко правдиво показав увесь трагізм життя українських селян за кріпацтва. На жаль, ці трагічні рядки стали пророчими й для нашої новітньої історії, коли в дні розквіту соціалізму в Україні запанував голод. Болісно ступати стежками пам’яті.
Пухли старі і малі, вимирали роди і села. Кістлява рука смерті ні вдень, ні вночі не випускала своєї кривавої коси.
Тільки через багато років з’явилися твори, які відкрили нинішньому поколінню очі на страхітливі події голодомору 33-го, почали друкуватися архівні документи очевидців тих подій. Острах бере, коли читаєш рядки поезії М. Будленського “Весна”.
… Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік, голодний день.
Іде – не йде, повзе по мертвих,
И хвалити Бога, – хоч повзе.
Якби він знав, якби побачив –
Сини ростуть на лободі.
Сини Радянської держави!
Та знає вождь, усе він зна…
У вус всміхається лукаво…
Голодний рік. Жорстокий світе!
Дай хоч надію для живих.
Тепер усі знають, що голод планували ще з літа 1932 року. За кілька місяців увесь хліб у селян забрали. Згадує Г. І. Пасічник із села Галині, що на Чернігівщині: “За весну 1933 року в нашому селі пройшли 4 хлібозаготівлі.
Коли вже вкотре прийшли до нас у хату, мати, щоб урятувати залишки зерна, розсипала його на печі, прикрила рядном і поклала нас, трьох дітей, зверху спати. Але коли в хату увірвалися, ми перелякались, злізли з печі, заховались, а зерно знайшли і забрали”. А за підібраний у полі колосок розстрілювали або давали десятирічне ув’язнення.
Наприкінці зими 33-го року голод в Україні лютував. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, борошно з кісток, кору дерев. За рік в Україні вимерло до 10 мільйонів. А навесні 33-го року почалося людоїдство.
Відбулося 10 тисяч судів над людоїдами, із спогадів Є. І. Аврамович з Чернігова: “У 1933 році мене направили на практику в Ріпкінську лікарню. Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертався з проханням видати довідку про смерть родичів, писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності.
Кілька разів за такими довідками зверталася багатодітна мати. А одного разу міліціонер привів 18-річну дівчину і приніс усі довідки, що видавались її матері. З’ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей. А потім збожеволіла від голоду дівчина вбила й матір.
А коли її варила, сусіди заявили в міліцію, що з хати чути запах вареного м’яса”.
Про пекельні муки і страждання голодування відомо не так вже й багато. Про це писали, свідчили, згадували передовсім за кордоном. В Україні довгий час мовчали.
Письменник із діаспори Василь Барка (США), який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив цю народну трагедію в романі “Жовтий князь”. Змогли ми прочитати цей роман тільки через 30 років, бо його надрукували лише в 1961 році.
Світ побачив кінострічку “Голод-33”, створену сценаристами С. Дяченком та Л. Танюком за мотивами твору В. Барки. На першому Всеукраїнському кінофестивалі, присвяченому пам’яті Івана Миколайчука, художній фільм О. Янчука “Голод-33” здобув головний приз.
Нехай же вічно горить свічка пам’яті в нашій Україні, що стала храмом скорботи за “невинно убієнними” її синами і дочками.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)