8 вересня 1830 року поет пише один з найдужчих прощальних віршів, пронизаних світлим і прозорим смутком. Це ” Елегія “, короткий ліричний добуток, що складається із двох взаємозалежних частин. У першої Пушкіна повторює всі ті обвинувачення, які поет-элегик пред’являє життя:
Божевільного років згаслі веселощі
Мені важко, як неясне похмілля.
Але, як вино – сум минулих днів
У моїй душі чим старше, тим сильней.
Мій шлях сумовитий. Обіцяє мені праця й горе
Прийдешнього хвилюється море, що.
Спочатку погляд поета звертається
Насторожує надлишок метафор у вірші. Так, веселощі, що поет порівнюють із похміллям, логічніше було б зрівняти з вином. “Сум минулих днів”, що він порівнює з вином, краще б зрівняти з похміллям. Крім цього, Пушкін називає
Справа в тому, що в поезії немає логіки в її звичному змісті. У поета своє світовідчування, більше складне, асоціативне.
Противительным сполучником “але” відкривається друга частина елегії, у якій автор відкидає безвихідність міркування першої:
Але не хочу, про други, умирати:
Я жити хочу, щоб мислити й страждати…
Якщо будь-який інший поет-элегик говорив би про немислиму вагу страждання, те Пушкін у своєму вірші приймає життя такий, яка вона є. Він хоче жити саме для того, щоб “мислити й страждати”. Автор вірша прекрасно розуміє, що життя не завжди буває веселої й безтурботної. Страждання в поета із причини для заперечення миру стає приводом для його твердження. І як же красиво тепер Пушкін зв’язує знайдені образи з тими метафорами, на яких будувалася перша частина!
У першому рядку першої частини елегії лише намечалась метафора “згаслі веселощі”. Перший рядок другої частини (“не хочу… умирати…”) “підхоплює” і завершує її. Автор передає відчуття вгасання життя, наближення смерті.
У п’ятому рядку другої частини підхоплений образ вина як символу насолоди:
Часом знову гармонією вп’юся,
Над вимислом слізьми обіллюся…
Тепер це не те “вино веселощів”, що було в бурхливій молодості. Ніякої гіркоти “неясного похмілля” тут немає. Зараз же в поета – тихе, легеня насолода гармонією, що називають ще божественним нектаром.
До метафор “захід життя”, “згаслі веселощі” повертають нас останні два рядки елегії:
И може бути, на мій захід сумний
Блисне любов улыбкою прощальної.
Передчуваючи смерть, Пушкіна сподівається на любов, що скрасить його останні дні. Тихо, але безстрашно дивлячись у майбутнє, автор вимовляє ці останні слова. Звичайно ж у віршах подібного жанру погляд свій поет обертає впрошлое.