Цей вірш представляє свого роду поетичний заповіт Пушкіна. По темі пушкінський вірш сходить до оди римського поета Горация “До Мельпомене”, звідки взятий і епіграф. Перший переклад цієї оди був зроблений М. В. Ломоносовим, її основні мотиви розвиває й Г. Р. Державін у своєму вірші “Пам’ятник” (1796 р.).
Але всі ці поети, підбиваючи підсумок творчої діяльності, по-різному оцінювали свої поетичні заслуги й зміст Творчості, по різному формулювали свої права на безсмертя: Гораций добре писав вірші й за це гідно безсмертя; Державіна
У ньому Пушкін говорить про себе не тільки як про національного російського поета, що залишив слід у пам’яті народної (до його пам’ятника “не заросте народна стежка”). Він як би окреслює географічні границі своєї слави, пророчо пророкує, що його поезія стане надбанням всіх народів Росії:
Слух про мене пройде по всій Русі великої,
И назве мене всяк сущий у ній Мова,
И гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикий
Тунгус, і друг степів калмик.
Свій “нерукотворний пам’ятник”, свою майбутню посмертну славу Пушкін зв’язує з
И славний буду я, доки в підмісячному світі
Живий буде хоч один пиит.
В “Пам’ятнику” з великою поетичною силою й з ясним усвідомленням свого права на безсмертя виражені надії на всенародне визнання й всенародну пам’ять:
Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі
Мій порох переживе й тленья втече…
У четвертій строфі Пушкін дає точну й лаконічну оцінку ідейного змісту своєї творчості: він затверджує, що право на всенародну любов заслужив гуманністю своєї поезії, тим, що лірою він будив “почуття добрі”. Вся його поезія була перейнята вільнолюбними настроями, духом волі, восславлять яку в “жорстоке століття” було неимоверно важкої й не завжди безпечним завданням. Не випадково тут же говориться про милосердя “до занепалих”, тобто найімовірніше про марні спроби домогтися в Миколи I звільнення засланих у Сибір декабристів.
Кінцівка вірша – традиційне звертання поета до своєї музи. Муза повинна бути слухняна тільки “веленью божу”, тобто внутрішньої совісті, голосу правди й випливати власному високому призначенню, не обертаючи уваги на “хвалу й наклеп” неосвічених дурнів. Тут, як і в більшості віршів, присвячених темі поета й поезії, звучить тема самітності поета серед світської юрби, “чорни”. Подібні ж мотиви були й у вірші “Поетові”(1830 р.):
Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,
Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.
Зрозуміло, говорячи про “невігласів” і “дурнях”, Пушкін не був зарозумілий, не відокремлював себе від інших людей. Він лише підкреслює незалежність своїх суджень і думок, своє право поета йти туди, “куди тягне…вільний розум”, підніматися все до нових і нових висот творчості.
И це почуття особистого достоїнства, гордого самоствердження й знайшло своє чудове й повне втілення в урочисто величних заключних рядках “Пам’ятника”:
Веленью божию, про муза, будь слухняна,
Образи не страшачись, не вимагаючи вінця,
Хвалу й наклеп приемли равнодушно
И не заперечуй дурня
(1 votes, average: 5.00 out of 5)