У багатьох творів є власна передісторія, і лише в деяких – власна післяісторія. Доля України й українства взагалі багата на дивні й символічні події. А повість “Тіні забутих предків” була ніби своєрідною ілюстрацією. У шістдесяті роки XX століття великий український режисер Сергій Параджанов зняв стрічку за відомою повістю Михайла Коцюбинського.
На прем’єрі цієї картини сталося ось що: на сцену палацу “Україна” самочинно піднялися Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, закликаючи до припинення репресій і тим самим підписавши
Коли читаєш “Тіні забутих предків”, розумієш, наскільки цікавим, фантастичним є сприйняття гуцулами навколишнього світу. Іван Палійчук, головний герой повісті, змалечку був незвичайною дитиною. Він “усе плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі”. Узагалі, у цій лякливій і не за віком розумній
Тут він почувався як удома: “Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. Одного разу Іван побачив щезника і навіть перейняв від нього мелодію для сопілки. Зустріч із щезником була тим, чого шукав хлопчик у лісі.
Кохання вперше озвалося до Івана, коли він зустрів ще маленьку Марічку. Овіяна та перша дитяча зустріч була смертю – у бійці загинув Палійчук – батько хлопця. А Марічка була з Гутенюків – роду батькового вбивці.
Дітям було добре вдвох, вони товаришували. Удвох Іван та Марічка пасли вівці, бавилися в лісі. Коли ж діти підросли, між ними зародилося щире кохання. Та щастя їх було коротким: Іван мусив іти в полонину, щоб працювати. Автор зі співчуттям і зацікавленістю змальовує прості й водночас величні картини нелегкої праці гірських вівчарів.
Ця праця потребує чималої фізичної витривалості й сили: природні стихії не жалують зайд, які толочуть незайману полонину. Треба підтримувати вогонь у ватрі, робити сир, слідкувати за тим, щоб жодна вівця не загинула в горах. Природа Карпат звеличує душу людини.
Легенди й реальність щільно переплелися у свідомості вівчарів, і вони радо переказують один одному давні казки.
Змужнілим повернувся Іван з полонини. Та Марічки серед живих уже не було: “взяла її вода”, той самий Черемош, який так ревів у дитячих Іванкових снах. Хто знає, як важко було хлопцеві! Він зник на цілих шість років, а потім з’явився в селі, пояснивши, що “пастушив на угорському боці”.
Пройшов рік, Іван оженився й почав газдувати. Палагна була доброю газдинею, та навряд чи Іван любив цю жінку. Вони багато працювали, дітей у них не було, і не слід дивуватися, що згодом Палагна зробилася коханкою сільського чародійника Юри. Довідавшись про це, Іван побився з ним, а той наслав на суперника гарячку.
Пішов Іван до води (яка колись узяла його кохану), щоб злити те чародійство, і раптом зустрів там ніби саму Марічку.
Це була страшна істота – нявка, яка губить того, хто довіриться їй. Вона нагадала Іванові всі дитячі забави, поводила його лісом і раптом запропала. Чугайстир – добрий лісовий дух – оборонив чоловіка від нявки. Потім чугайстир запросив Івана до танцю, і вони танцювали вдвох довго й шалено. Іванові здавалося, що, затримуючи лісового дядька, він дає Марічці можливість утекти якомога далі.
Довго шукав він свою кохану, ішов на її голос, але впав з гори й покалічився.
Іван помер, “у головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіти з хати”. Та загальна жалоба поступово змінювалася веселощами, “забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця”. Так закінчилося сповнене передчуттів і таємничості, досить химерне життя Івана Палійчука.
Михайлові Коцюбинському вдалося геніально відтворити неповторну й дивну атмосферу життя гуцулів. Усі верховинці не зовсім схожі на своїх рівнинних співвітчизників, мабуть, тому, що живуть вони ближче до неба з його хмарами, дощами, вітрами. Хто хоча б раз чув звук трембіти, той розуміє, що час не владний над зеленими схилами вічних Карпатських гір.
Ще з дохристиянських часів тут складалися обряди й вірування, які так вдало передав мовою художньої прози автор повісті “Тіні забутих предків”.
Іван Палійчук є втіленням горянського характеру, гуцульської вдачі. Набагато більше, ніж його односельців, хлопця дивує примхлива різноманітність навколишнього світу. Світ дійсно дивує, і непотрібно зважати на те, що чугайстир або нявка лише ввижаються Івановій уяві.
Адже коли предмет існує в уяві, то, на мій погляд, він існує абсолютно реально.
Повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” займає особливе місце в українській класичній літературі. Образно кажучи, він завершує літературний процес XIX століття й відкриває бурхливе, сповнене протиріч XX століття, коли могутні стихійні сили змагалися з людиною за право володіння всесвітом.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)