Ліричний відступ – особливість композиції у літературно-художньому творі (найчастіше ліро-епічного, рідше епічного характеру), коли автор безпосередньо висловлює свої міркування з приводу композиції або сюжетних ліній цього твору, вчинків або характеристики героїв, певних явищ, асоційованих із зображуваними подіями. Ліричні відступи мають на меті допомогти читачеві усвідомити ідейний зміст літературного твору, а також своїми філософськими узагальненнями життєво важливих явищ сприяють осмисленню сутнісних основ буття, соціально-історичних
Тип (грецьк.- відбиток, форма, взірець) – образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації. Це зумовлено тим, що людина формується як особистість у конкретному мікро – і макросередовищі. У спілкуванні з різними соціальними групами, в розмаїтих видах діяльності,
Письменник, маючи за приклад реальних людей (прототипів), за допомогою творчої уяви, перевтілення, асоціативного мислення витворює постаті-персонажі, які й постають у художньому творі як індивідуальні типи. Так, образи Онєгіна і Печоріна можна трактувати як різновиди одного літературного типу – типу “зайвих людей”; разом з тим кожен з них є типовим представником свого часу – відповідно 20-х і 30-х років XІX ст. Персонажі “Мертвих душ” створені М. Гоголем як типи російської соціальної дійсності, але водночас у кожному з них типізується певна загальнолюдська риса: Манілов – безплідна мрійливість; Коробочка – тупість і невігластво; Ноздрьов – крутійство і хамство; Плюшкін – скупість у її крайній формі тощо.
Роман-поема – термін, що позначає особливий жанр у літературі, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Інколи цей термін вживають стосовно епічних творів у віршованій формі (наприклад, “Євгеній Онєгін” О. Пушкіна, “Маруся Чурай” Л. Костенко). Романом-поемою можна вважати “Мертві душі” М. Гоголя, хоча сам автор, даючи жанрове визначення творові, наголошував, що це – “поема”. Тут має місце розгорнута епічна розповідь з характерними для неї епізодністю та деталізованою описовістю, а підкреслена акторська активність (втручання у хід подій фрагментарними коментарями і розлогими відступами) надає творові емоційно-експресивної забарвленості.
Магічний реалізм – поняття, що виникло в літературознавстві XX ст. на позначення таких мистецьких явищ, де художній світ будується не за принципом “повторення”, наслідування наявної реальної дійсності, а твориться шляхом моделювання письменником “нового” світу, в якому поєднуються два паралельні світи – дійсний та ірреальний, фантастичний. Витоки цього явища – у середньовічному лицарському романі ХІУ-ХУ ст., який, у свою чергу, сягав глибин міфотворчої народнопоетичної свідомості. Елементи магічного реалізму знаходимо в творчості М. Гоголя (“Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Ніс” тощо).
Особливого поширення магічний реалізм набув у літературі XX ст. – творчість Ф. Кафки, Г. Гарсіа Маркеса, X. Кортасара та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)