Тематика поезії Вітмена – “ПІСНЯ ПРО СЕБЕ” – ВОЛТ ВІТМЕН

ВОЛТ ВІТМЕН (1819-1892)

“ПІСНЯ ПРО СЕБЕ”

Тематика поезії Вітмена

Вірш “Себе я оспівую” відображає всі головні теми й поняття лірики Вітмена: особистість, демократія, людський загал (єдність, спільнота):

Себе я оспівую – просту, окрему Особу,

Проте вживаю слово “Демократичність” і термін “Людський загал”.

Я оспівую жінку нарівні з чоловіком;

І життя неосяжне в жазі своїй, серцебитті та моці:

Літературне відлучення

Ярослав Вреліцький

Волт Вітмен

-Хто ти? – Я атом, що життям співає.

-Куди

спішиш? – До неньки, що мене У наокружжя принесла земне

В своєму лоні. Більших див немає!

– Що бачиш ти? – Усе, що в пісні грає!

– В що віриш? – В працю, у чоло ясне!

– Хто друг твій? – Всі. – Кого язик твій тне У спорі? – Кожен власну правду має.

– Що найдорожче? – Вільність день у день.

– Боїшся смерті? – Зміна це лишень.

– Чи любиш славу? – Як дзижчання мухи.

– Твої закони? – Я закон свій сам.

– Мета? – Ловити вірним почуттям Хвиль космосу непереможні рухи.

Веселе – для найвільнішого з можливих діянь створене, за найбожистішим законом.

Сучасну

людину я оспівую.

Багато тем для своїх поезій Вітмен брав із життя. Так, на події громадянської війни між Північчю та Півднем Америки за скасування рабства він відгукнувся циклом “Бий, барабане!”.

Вірш під такою назвою вперше було надруковано у вересні 1861 р. після поразки армії Півночі, завданої їй військами Півдня. Цим твором Вітмен прагнув піднести бойовий дух борців проти рабства:

Бий! бий, барабане! – сурми, сурмо, сурми!

Не приставай на замирення, вмовлянь жодних не слухай,

Не зважай на полохливих – нехай собі скімлять та моляться! –

Не зважай на старого, що юнака хоче стримати,

Будь глухою до голосів дитячих і благань материнських, –

Хай навіть мари здригнуться, де мертві лежать, чекаючи

Похорону,

Так грізно гримиш ти, о барабане, – так гучно сурмиш ти, сурмо.

Свої переживання, викликані загибеллю Авраама Лінкольна (підступно вбитого через п’ять днів після капітуляції армії рабовласників), поет відобразив у кількох поезіях, найвідоміша з яких – “О Капітан! мій Капітан!”. Він тяжко переживав загибель президента США, з яким пов’язував майбутнє американської демократії:

О Капітан! мій Капітан! Позаду путь трудна,

Всі бурі корабель здолав, і слава нам луна,

Нас гавань жде, і дзвін гуде, і люд радіє з нами,

Несхибний витримали курс ми поміж бурунами;

Та крове! крове! крове!

Твій плин почервонив Ту палубу, де капітан Упав і занімів…

Nona bene

Можливо, найкраще в сучасній поезії – це плач Вітмена за Лінкольном…

До кінця його пісні здається, що вся земля – у жалобі, від моря до моря.

X. Марті

Цікавить поета і важка доля індіанців, корінного населення Америки (це провідна тема віршів “Донька Інки” та “Оцеола”), а цикл “Діти Адама” поетизує любовні почуття. Отже, можна зробити висновок, що тематика збірки “Листя трави” така ж розмаїта, як і американська дійсність, “як вона є”. Розповідь ведеться від імені “простої людини”, одного з “галереї простих американців” – робітників, докерів, фермерів, скотарів.

Автор ніби стирає індивідуальні риси, зображуючи “Людський загал”.

Слово “Демократія” Вітмен завжди писав з великої літери, і це промовистий факт. Американці, які постійно наголошують на своєму шанобливому ставленні до особистої свободи й прав людини, які дуже пишаються своїм способом життя, потребували свого, американського, “епічного оспівувача” цінностей демократичного суспільства. Ним став Волт ^Вітмен. Як програмова в цьому сенсі сприймається його поезія “Йдучи травою степовою”:

Йдучи травою степовою, вдихаючи її духмяність,

Питаю в неї взірця наснаги,

Для людей питаю найщедрішої, найтіснішої приязні,

Питаю, аби стеблинки постали словом, ділом, живими істотами,

Людьми з осяяною сонцем душею відкритою, новою, широкою, щирою,

Людьми, котрі торують найперші шляхи, ступаючи впевнено, гордо і вільно.

Людьми відваги незгасної, людьми здорових, красивих і чистих тіл,

Людьми, що безжурно дивляться в обличчя президентів і

Губернаторів, немов кажучи: – А хто ти?

Людьми нестримними й простими, палкими й непокірними,

Людьми Америки.

На думку Вітмена, який народився і виріс у США (“Народжений тут від батьків, народжених тут батьками, котрі так само тут народилися”), справжній американець не допустить жодної запопадливості, чиношанування чи натяків на зігнуту в підлабузницькому поклоні спину ані перед губернатором, ані перед президентом, ані перед будь-яким високо – посадовцем. Навпаки, він щохвилини може спитати урядовця будь-якого рангу: “А хто ти?” Оце і є суто американське розуміння демократії, народовладдя, яке так цінує Америка й сьогодні. Однак у поетичному світі Вітмена демократія не обмежується суто республікансько-демократичним устроєм США. Це утопічна мрія про нове світове суспільство без класової, майнової та расової нерівності, бідності, експлуатації, “де товариші любитимуть один одного”.

Демократія – це рівність усіх без винятку: білого й чорного, багача й жебрака, чоловіка й жінки.

Дещо суперечливу спробу поєднати “окрему Особу” і “Людський загал” поет пояснював тим, що демократія як рівність не заперечує типово американської філософії – індивідуалізму. Кожний гідний любові та шани:

Ось я зроблю континент неподільним,

Я засную найліпшу расу, якої ще не бачило сонце,

Я сотворю божественно привабливі краї,

Де товариші любитимуть один одного,

Я рясно насаджу товариські чуття, немов дерева над річками

Америки, і по берегах Великих Озер, і скрізь по преріях.

Я сотворю нерозлучні міста, що покладуть свої руки одне одному на плечі,

Міста, повні любов’ю товаришів.

Для тебе все це від мене, о Демократіє, я слугую тобі, дружино моя.

Для тебе, для тебе співаю я ці пісні.

Універсальний закон життя, на думку Вітмена, – це любов. Це поняття не обмежується почуттями чоловіка і жінки, а є любов’ю до всього світу. На противагу романтикам, які оспівували піднесено-духовну сторону кохання, він поєднує духовне й тілесне в людині (“Я – поет Тіла, і я – поет Душі…”).

Тіло таке ж цінне й гідне поезії, як розум, причому не лише прекрасне й досконале тіло, а й знеможене втомою чи хворобами.

Для поета немає неважливого. У “Пісні про себе” стверджується, що “стеблинка трави важлива не менш, ніж тяжка робота зірок”. Для нього дійсність не була надто грубою, щоб не відтворювати її в поезії в живих і зримих образах. “Непоетичне” для нього є так само естетично цінним, як і витончене та піднесене.

Усе обертається навколо мене, концентрується в мені, виходить з мене самого. У мене є лише один центральний образ – усезагальна людська особистість, типізована через мене самого. Однак моя книжка (“Листя трави”. – Авт.) примушує кожного читача поставити себе на головне місце, зробитися живим джерелом, головною дійовою особою, що переживає кожну сторінку, кожне почуття, кожний рядок.

В. Вітмен

Звісно, на той час багато рядків Вітмена могли шокувати американського читача вже на рівні формулювання висловлювань. Наприклад, слово “фізіологія” в тогочасного загалу взагалі не асоціювалося з поезією (у Європі подібні тенденції згодом знайдемо в творах натуралістів):

…Оспіваймо фізіологію: бо від маківки

До мізинчика на нозі – все оспівування варте;

Не лише про лице співаймо,

Не лише про людський мозок – не тільки вони

Гідні Музи, я скажу, співаймо про цілість тугих

Довершених форм, вони тільки гідні її…

“Себе я оспівую”. Переклад В. Коротича

Волт Вітмен – один із перших поетів, який створив образ великого сучасного міста, що сприймалося ним як наочне втілення “загальних зв’язків у світобудові” і зображалося з репортерською точністю опису найрізноманітніших проявів його повсякденного життя. Чудеса техніки, тріумф “індустрії” викликали в поета захоплення. А, наприклад, локомотив, цей “горластий красень”, що на величезній швидкості мчить крізь дику прерію, здавався Вітмену символом суто американського невпинного поступу, адже безмежний простір і шалена швидкість – це ж так “по-американськи”.

Оскільки Вітмен зробив техніку, індустрію та міські квартали предметом поезії, то його (як і росіянина Миколу Некрасова та француза Шарля Бодлера) вважають одним із засновників урбаністичної (від латин, urbi – місто) поезії:

Свій похід натомість починай, Індустріє!

Виводь свої безстрашні армії, Техніко.

“Геть розмови про війну”. Переклад В. Мисика

Ліричний герой збірки Вітмена – це узагальнений портрет американця, якому притаманні гранична демократичність поглядів, незатьмарений оптимізм, здатність налагоджувати дружні стосунки з усіма людьми, які трапляються на його шляху, зберігати любов до життя в усіх його деталях. У його поезіях часто йдеться не про одну особу, а про вже згадуваний “узагальнений портрет” молодої американської нації, про мільйони американців і американок, людей різних професій:

Чую – співає Америка, різні пісні я чую,

Співають робітники, кожен співає свою гучну і радісну пісню,

Тесля співає, вимірюючи дошку чи брус,

Каменяр співає, готуючись до роботи чи закінчуючи роботу,

Човняр на човні своєму співає, матроси палубні – на чардаку пароплава,

Швець співає, сидячи на ослінчику, шапкар наспівує стоячи,

Лісоруб співає, співає ратай, рушаючи зранку в поле,

Опівдні відпочиваючи, скінчивши надвечір роботу,

Чудова пісня матері, чи молодої дружини за працею, або дівчини за шитвом чи пранням,

Кожен співає своє, те, що йому або їй тільки належиться,

Вдень – що належиться дневі, а надвечір міцні, здружені хлопці гуртом

Співають на повен голос гучних, мелодійних пісень.