Події 1917 року сколихнули всі верстви суспільства. Невизначена, тривожна ситуація сповнювала серце Павла Тичини, хвилювала душу молодого поета, збуджувала порив до творчості.
Павло Тичина щиро вірив у національне й соціальне визволення рідної України. Тому у важкі часи народження української державності і незалежності був з трудящим людом, жив його надіями і сподіваннями. Віра в перемогу, щира любов до України, готовність вірно їй служити звучить у багатьох віршах поета.
У ранніх поезіях любов до рідної землі у нього ще не виходить
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? –
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина…
Революцію Павло Тичина зустрів у Києві. Не обійшлося без болючих сумнівів, вагань, але важливим є те, що саме революція прискорила духовний розвиток поета-громадянина. У творах про революцію відбилися суперечності світогляду поета. З одного боку, революція була для нього уособленням надій, всього прекрасного,
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно!., людське серце
До краю обідніло.
У творі “Дума про трьох вітрів” у алегоричній формі в образах ранньої весни, Ясного Сонечка, ласкавих вітрів автор виразив народні уявлення про щасливе, оновлене революцією життя.
Так, він мріяв про той день, коли в Україну прийде мир, спокій. З обуренням і гнівом він писав:
Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай по-вашому вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини?
Не чіпайте – просю вас – моєї Вкраїни:
Тільки це ж моя втіха одна!
Для Павла Тичини світ був сповнений краси, сонця, радостей. Навіть у дні трагедій. Сповнений так щиро, що й досі ми відчуваємо його живу душу, любов і радості.