“У г. Фета не знаходимо ми ні глибоких світових думок, ні дотепних афоризмів, ні сатиричного напрямку… Поезія його складається з ряду картин природи… зі стислого зображення деяких невловимих відчуттів душі нашої… Сила Фета в тім, що поет нашим, керованим своїм натхненням, уміє забиратися в сокровеннейшие схованки душі людської.
Область його не велика, але в ній він повний владар… ” – писав про поета А. В. Дружинін.
І дійсно, картини природи, створені Фетом, дивні й натхненні, близькі серцю кожної російської людини: “сонливий,
Звідкись із трави доноситься невгамовний і тріскучий дзенькіт коника.
Невиразно коливаючись, дрімає сухий і жаркий полудень. Але неподалік розкинулася густа липа, у тіні її галузей
От “природи таємний спостерігач” стежить запольотом ластівки над “вечереющим ставком”, от на квітці чітко виникають повітряні очертанья метелика, от розцвітає, палахкочучи ніжним ароматом, цариця-троянда, що почуває близькість солов’я, от пожвавлюються крикливі чаплі, радуючись першим сонячним променям, от безтурботна бджола вповзає в “гвоздик запашного бузку”. У лірику Фета ми зустрічаємо безліч радісних, весняних віршів.
Поет із завмиранням серця очікує приходу весни. Його душу, хвилюючись, прислухається до її легкого подиху, до її рідного заклику, угадує перші прикмети пожвавлення мертвої, зимової природи: Уж травичка світить із купин поталих, Плаксивий чибис прокричав, Ланцюг снігову хмар відсталих Сьогодні перший грім прорвав. (“Ще, ще!
Ах, серце чує” ) Зелений хоровод дерев, дзвінка пісня блискаючого струмка, кучерявий плющ, співпричетний весняній спразі – все це радує й хвилює поета, вселяючи в нього незвичайну спрагу життя, преклоніння перед її вічною красою. Природа співвідноситься у Фета з людськими почуттями, з особливим сприйняттям життя. Так, весна породжує в ньому якусь особливу лінь, неясну тугу, почуттєву млість: Пропаду від туги я й ліні, Самотнє життя не миле, Серце ниє, слабшають коліна…
У кожний гвоздик запашного бузку, Розспівуючи, уповзає бджола. (“Бджоли” ) Навесні поет знову згадує про любов, у нього з’являється надія знову знайти щастя: Снову в серце нічим не стримаєш До ланіт висхідну кров, И душою підкупленої віриш, Що, як мир, нескінченна любов.
( “Весняні думки” ) Одночасно весняні вірші Фета – це й гімн вічному відновленню життя, гімн молодим, могутнім силам природи: Я прийшов до тебе із привітом, Розповісти, що сонце встало, Що воно гарячим світлом По аркушах затріпотіло, Розповісти, що ліс прокинувся, Весь прокинувся, гілкою кожним, Кожним птахом стрепенувся И весняної повний спрагою. ( “Я прийшов до тебе із привітом” ) Почуття героя тут цілком відповідають таємним рухам природи, що начебто відбивається в його душі. Герой “весняної повний спрагою”, душа його відкрита назустріч щастю. Весняна природа у Фета девственно безневинна, незважаючи на особливу почуттєву атмосферу, що панує в ній: Так діва в перший раз зітхає, Про що не відаючи ще, И в перший раз пахне Її блискуче плече. ( “Перша конвалія” ) Весна в поета – це наречена-цариця, що зійшла на землю й очікує свій нареченого.
“Зачарована сном”, “німа й холодна”, вона ще спить у своїй крижаній труні, але Він покликаний розбудити її з “холоднечі мертвих мрій”. Весняна природа асоціюється в поета з ранковим пробудженням, зимова ж – з безмовністю місячної ночі. У лірику Фета ми часто зустрічаємо зимовий нічний пейзаж: Ніч світла, мороз сіяє, Виходи – сніжок хрумтить; Підпряжна озябает И на місці не коштує. ( “Ніч світла” ) Якщо весняні картини природи в поета радісні, наповнені світлом, теплом, життям, то в зимових пейзажах найчастіше виникає мотив смерті: сумна береза одягнена в “жалобний” убрання, вітер лиховісний свистить над дубовим хрестом, яскраве зимове світло висвітлює хід склепу.
Думка про смерть, про небуття, про спустілу землю зливається в уяві поета з видом зимовим, заснулим вічним сном природи: Селенье спить під сніжною завісою, Стежки немає по всьому степу роздольної. Так, так і є: над дальнею горою Довідався я церква зі старою дзвіницею. Як мерзлий подорожанин у сніговому пилу, Вона стирчить у безхмарній далечіні.
Ні зимових птахів, ні мошок на снігу.
Усе зрозумів я: земля давно охолонула И вимерла… ( “Ніколи” ) Багато зимових пейзажів Фета своєю простотою й реалістичністю дуже нагадують пушкінські пейзажі. Як і Пушкін, Фет умів знаходити принадність і добірність у скромній російській природі: Я росіянин, я люблю молчанье дали мразной, Під пологом снігів як смерть одноманітної… Лісу під шапками иль в інеї сивому, Так річку дзвінку під темно-синім льодом.
(“Я росіянин, я люблю молчанье дали мразной” ) Таким чином, пейзажна лірика Фета нерозривно злита із внутрішнім миром ліричного героя. Зачарування його віршів – у безпосередності й емоційності поетичного сприйняття природи. Фета вважають першим російським поетом-імпресіоністом, поетом, що безоглядно віддається своєму враженню, емоціям.
Недарма Бальмонт помітив, що поезія Фета – це “сама природа, що дзеркально дивиться через людську душу”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)