Тема поета й поезії у творчості М. Ю. Лермонтова

З Пушкіним Лермонтов не був знаком і не входив у його оточення. Вірш “Смерть поета”, написане відразу після одержання звістки про загибель Пушкіна на дуелі, зробило молодого поета як би спадкоємцем і продовжувачем пушкінських традицій у російської поезії. “Загинув поет! – невільник честі – упав, оклеветанный поголоскою…” Лермонтов як би говорив від імені цілого покоління, виконаного вболівай про національного генія й обурення, спрямованого проти його ворогів

“Смерть поета” миттєво поширилася в списках і принесла

Лермонтову найширшу популярність, у тому числі й у літературному оточенні Пушкіна. Заключні 16 рядків вірша, а особливо слова: И ви не змиєте всією вашою чорною кров’ю Поета праведну кров! – були сприйняті при дворі як “заклик до революції”. Бєлінський, порівнюючи Лермонтова з Пушкіним, пропонує не випустити з уваги насамперед та обставина, що Лермонтов – “поет уже зовсім іншої епохи”.

Ця епоха повна трагічного, і саме це й сформувало світогляд юного спадкоємця пушкінської слави. Пушкіну довелось випробувати гіркоту нерозуміння, і голос його іноді звучав, як голос волаючого в пустелі. Поет-Пророк

не завжди бував зрозумілий навколишньої у своїх пророцтвах, і його поезія викликала в певний момент питання: “Яка користь нам від її?” Лермонтов-Поет зазнав не тільки самітність і нерозуміння. Він уже фігура чітко трагічна

Загибель поета у світі зла неминуча. Це підказувала Лермонтову й доля його геніального попередника. Вірш “Смерть поета” написано по гарячих слідах подій і під безпосереднім враженням від них. Хоча Мова йде про трагічну долю конкретної людини, Лермонтов трактує що происшли як прояв вічної боротьби добра, світла зі злом і жорстокістю

Поет гине від рук незначних людей. Це “Волі, Генія й Слави кати”. Поет – горда, незалежна істота, чудовий геній, явище небувале й тому чужорідне в середовищі, що живе заздрістю, наклепом, зайнятий погонею за щастям, що розуміються як чини, багатство, положення вобществе.

Зштовхнулося високий і низький, земний і небесне, і “мир далекий” знову здобув перемогу. Однак є “Божий суд”, “є грізний судія”. Час, століття, людство скажуть своє слово.

Поет-Пророк – це образ, уведений у поетичний побут Пушкіним. Такий і поет Лермонтова

З’являється в Лермонтова, як і в Пушкіна, образ караючого кинджала. У вірші “Поет” (1838 рік) Лермонтов будує ліричну композицію на порівнянні свого побратима по перу з кинджалом. Призначення віршотворця те саме що призначення кинджала

Поезія в епоху негероїчну стала просто брязкіткою, на зразок кинджала, що прикрашає стіну житла. Влада над серцями поет проміняв на злато й упокорився з долею. Ця жалюгідна роль неварта того, хто здатний запалювати серця, будити думки. Стих “звучав, як дзвін на вежі” у минулому, “у дні торжеств і лих народних”.

Проста й горда мова поезії пушкінської пори зволіли тепер “блискіткам і обманам”.

Заключна строфа – це голос того, хто тяготиться бездіяльністю, для кого ідеали попередньої епохи не втратили цінностей: Прокинешся лъ ти знову, осміяний пророк? Иль ніколи, на голос мщенъя Із золотих піхов не вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья?.. Пушкінський пророк ніколи не був осміяним, він завжди міг зневажити божевіллям непосвячених, сказати їм: “Підіть ладь”. Не такий пророк “зовсім уже іншої епохи”.

Лермонтов підхоплює тему пророцтва, почату Пушкіним, і розвиває її вже з урахуванням досвіду життя свого покоління. Його вірш 1841 року так і названий “Пророк”, повторюючи назву пушкінського вірша, створеного в 1826 році. У ньому Пушкін намічав шлях, яким належало йти тому, хто одержали божественний дарунок: “Обходячи моря й землі, дієсловом пали серця людей”.

Лермонтов показує віддалені наслідки цього кроку. Він точно знає, як рід людської сприймає пророцтво високих істин. Уже перший рядок лермонтовского вірша містить це своєрідне продовження: З тих пор як вічний судія Мені дав всеведенъе пророка… Це момент, яким завершився вірш Пушкіна.

Для лермонтовского пророка цей момент став початком страждань. Відправившись проповідувати любов і правду, він ступив на важкий і небезпечний шлях

Йому доводиться жити в пустелі тим, що посилає йому доля. Лише звірі, птахи, зірки слухають пророкові. Люди глухі. Через шумне місто пророк пробирається квапливо, що підганяється каменями, недобрими або глузливими поглядами

Носій високих істин, покликаний просвіщати й наставляти, він сам стає об’єктом повчань. Втім, і пушкінський поет одержував іноді свого роду “соціальне замовлення”: “Серця побратимів виправляй…” Але в пушкінську епоху юрба не була ще настільки жорстока й агресивна

Лермонтовский пророк, залишаючись тверд, спокійним і похмурим, стає об’єктом мести за те, що його Природа відмінна від природи здрібнілого людства. Саме існування пророка – докір людям. Так завершує Лермонтов тему, розроблену Пушкіним і, здавалося, у повному ступені завершену.

Але час зажадав коректив, і Лермонтов вносить ці корективи. Сама його доля і його загибель дивним образом послужили своєрідним підтвердженням запропонованої їм трактування Теми поета й поезії

Історія повторилася, і сама ця повторюваність може служити вказівкою на те, що перед нами не випадковість, а закономірність, що не вкрилася від проникливого погляду продовжувача пушкінської традиції й творця традиції нової. Лермонтов сам відчував себе спадкоємцем великого Пушкіна. “Пророк” – це не єдиний прямий переклик з пушкінськими віршами

“Журналіст, читач і письменник” уже самою назвою й драматичною формою нагадує “Розмову книгопродавца з поетом”. Сучасна Лермонтову поезія, як йому здається, явно деградували: Вірші – така порожнеча; Слова без змісту, почуття немає, Натягнуть кожний зворот… Сьогодення мистецтва жадає людина, що живе в одну із самих похмурих епох російської історії, коли здавалося, що сам час зупинився, саме життя завмерло: Коли ж на Русі марної, Розставшись із помилковою мішурою, Думка знайде мову простий И страсті голос шляхетний? Це лемент душі того, для кого відсутність внутрішнього життя є зло.

Деградація торкнулася всього. Критика виродилася в “дрібні нападки на шрифт, віньєтки, помилки”.

Обвинувачення критиків нещадні: У чорнилі Ваших, Добродії, И жовчі їдкої навіть немає – А просто брудна вода. Сьогоденню письменникові в таку епоху важко знайти собі застосування: “Про що писати?” Лише зрідка “турбот спадає тягар”. Тільки тоді Майбутнє не здається таким безпросвітним. Лише в такі моменти береться він за перо: “Тоді пишу.

Диктує совість, пером сердитий водить розум”. Отже, в епоху деградації суспільства Лермонтов залишився хоронителем і продовжувачем високих завітів попередньої епохи

Його поет-пророк залишається носієм і хоронителем високих істин. Ідеали його поезії залишаються, що співвідносяться з ідеалами пушкінського часу. У його віршах, щоправда, більше гіркоти, отчетливей відзвуки трагедії, але такі властивості сучасного Лермонтову покоління

М. Ю. Лермонтов завжди буде жити в наших серцях, тому що сила його таланта нікому не дозволить забути його ім’я


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)


Тема поета й поезії у творчості М. Ю. Лермонтова