М. Ю. Лермонтов гаряче любив свою Батьківщину, народ, історію. Він, подібно іншим росіянином поетам, часто звертався до історії своєї країни, описував у поетичній формі ті її епізоди, які говорять про вільність і бунтарство, так, у ранній своїй поемі “Останній син вільності” він оспівує гордого слов’янина, що викликав на бій варязького прибульця Рюрика. Любов до Батьківщини відчувається в багатьох віршах поета.
В “Хмарах” він говорить, що йому жаль їхати “з милої півночі”.
Але цю любов Михайло Юрійович розуміє інакше,
Тут поет у ліричній, задушевній формі оповідає про те, що ж він любить у батьківщині, про своїй до нього “дивної любові”. Дивна вона тому, що не “ворушать втішного мечтанья” у ньому…ні слава, куплена кров’ю, Ні повний гордої довіри спокій, Ні темної старовини заповітні преданья… За славу на Кавказі Лермонтов сам проливав кров, він знає її ціну. Спокій, обіцяний царем, не радує
Однак любов поета до рідної країни щира й чиста. Йому близькі російська Природа, міць і широчінь вітчизни: Її степів холодне молчанье, Її лісів безбережних колыханье, Розливи рік її, подібні до морів… І любить він до болю бідний свій народ. Вирослий у садибі, що знає кріпаків,
(2 votes, average: 5.00 out of 5)