Тема Андрия виявиться в суперечності з епічною тенденцією повести. Эпичен Остап: він виявлений через учинок і дію. “Поринув у чарівну музику куль і мечів” – це відчуття Андрия. Саме за спільніст-незрима для Тараса – різниця.
Скажену млість і захват бачив він у битві, це вже не скажена веселість. Пізніше перевага відчуття, настрою в характері Андрия перестане ховатися за загальними для всієї Запорізької Січі вчинками, справами й буде зовсім виразно авторски назване
Проникнувши в обложене місто й ще до зустрічі з дочкою ковенского
Вікно з кольоровими стеклами, що було над вівтарем, озарилося рожевим рум’янцем ранку, і впали від нього на підлогу блакитні,
Він ставав густіше й густіше, розростався, перейшов у важкі рокоти грому й потім раптом, звернувшись у небесну музику, понісся високо над зводами своїми співаючими звуками, що нагадують тонкі дівочі голоси, і потім знову звернувся він у густе ревіння й грім і затих”.
Це на трохи триваючі явно відсуває кудись Запорізьку Січ. Душі Андрия доступно чуже: краса чужої релігії, сум і страждання жителів ворожого міста. Йому ведений не один, не єдиний “бенкет душі”. Млість і захват для Андрия-как у битві, так і в любові.
Вони рівною мірою дозволяють йому виявити себе, рівною мірою тягнуть. Андрий випробовує “якесь сладостное почуття, викликане азартом сутички”. Панночці він скаже: “Погублю, погублю! і погубити себе для тебе, клянуся святим хрестом, мені так солодко”.
Андрий гаряче любить прекрасну полячку. Але немає в цій любові щирої поезії. Щира, глибока пристрасть, що спалахнула в душі Андрия, вступила в трагічне протиріччя з почуттям боргу перед своїми товаришами й своєю батьківщиною.
Любов втрачає тут звичайно властиві їй світлі, шляхетні риси, вона перестає бути джерелом радості. Любов не принесла Андрию щастя, вона відгородила його від товаришів, від батька, від вітчизни. Таке не попрощається навіть храбрейшему з “лицарей козацьких”, і печатка проклятья лягла на чоло зрадника. “Пропав, пропав безславно, як підлий собака…”
Зраду батьківщині ніщо не може не надолужити, не виправдати. Андрий виявляється піднятий Гоголем на ту висоту почуття, індивідуальності, духовності, що невідома іншим героям – ні в “Вечорах”, ні в “Тарасові Бульбе”. У першому циклі любов не індивідуалізувала героїв. Вона могла бути ясна, гарна, природна, удала – в “Ночі перед різдвом”, “Травневої ночі”; приречена на в “Ночі напередодні Івана Купала”; але вона вміщалася в той мир живий природности, що створювали “Вечора на хуторі біля Диканьки”, вона не приводила до розриву із природною духовністю життя
Гоголь обдарить Андрия духовністю іншого порядку, уже чисто людської, що знаходить своє власне слово. Андрий, зведений зовсім ще недавно чи ледве не на вищий щабель духовності, виявиться зниженим до природного, тварини. Проти своїх він “понісся, як молодій хортиці пес, красивейший, найшвидший і молодший усіх у зграї” И с цього моменту зникне, відсторониться як рівноправна героїчної тема Андрия.
Вона знята автором. У тому числі й тим, що іншому початку, настільки, здавалося, однобічному, грубо цільному, буде віддане те, що здавалося завоюванням лише його молодої й жагучої душі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)