Марися вільно розкинулась у траві. Задивилася на завислі кетяги акації. Пахнуть вони густо, медово. Бджоли гудуть, обліплюють біло-рожевий цвіт, – десь, видно, здалека прилітають за нектаром.
Десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов’їв. Невже планета справді прощається з цим сіреньким, самобутнім, найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш, для кого?
Незвичайний стан переживає душа в цім давнім урочищі. Ніби п’янить самий дух акації, від
Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся-на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики.
(За О. Гончаром)