На мою суб’єктивну думку, сьогодні ми мало знаємо про самобутність української мови. Це спричинено не тим, що наша мова є суцільною компіляцією чи на дев’яносто відсотків складається із запозичень, а явище мовного пуризму нам є абсолютно невідомим… На щастя, це неправда, оскільки і мова наша давня, самобутня, чиє існування налічує вже століття й століття, а запозичень в нашій мові, у порівнянні із іншими, доволі мало.
Головною проблемою є те, що ми банально нічого про це не знаємо. Якось так прикро сталось, що сучасні школярі, молодь,
За висловами провідних українських вчених, в українського народу є “комплекс меншовартості”, який спричинений невіглаством у мовному питанні. Людина не знає нічого чи просто невірно обізнана в цьому питанні, починає вважати, що мова українська нічого не варта, що мова ця нова, “прийшла”, скомпільована з російської, тож говорити нею – означає принижувати себе.
Чи правильно це? Звичайно, це тотальний абсурд. Самобутність нашої мови, співучість української мови, індивідуальність її та постійний, безупинний розвиток – все
Значить, маємо швидше це виправляти, аби мати змогу оцінити по праву самобутність мови. Якщо ми про щось не знаємо, це ж не значить, що цього явища не існує, правда ж? Це наводить на думку, що ми повинні активно заповнювати прогалини в наших знаннях, аби давати відсіч кожному, хто робитиме закиди щодо того, що наша мова недостатньо самобутня.