Сюжет (фр. sujet – тема, предмет) – подія чи система подій, покладена в основу епічних, драматичних, інколи ліричних творів, спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій (художньої трансформації фабули), рух характерів у художньому часі й просторі. С – динамічний аспект твору, ланцюг зображуваних подій, у тому числі й переживань, думок, У творі відбувається розгортання дії у всій її повноті, розвиток характерів та їх взаємовідносин, характерів і обставин, людських переживань, почуттів, психологічних порухів, рух емоційного
Водночас у С. проявляється фабула, яка зцементовує і пов’язує в єдність різноманітні його елементи. С. та фабула складають нерозривний конструктивний компонент твору, що проявляється відповідно на рівні ціннісно-аксіологічному
Проблему перетворення фабули на “цілісну дію”, тобто С, розглядав Г.-Е. Лессінг у трактаті “Лаокоон, або Про, межі малярства й поезії” (1766). У XVII – на початку XIX ст. термін “С.” вживали стосовно малярства у значенні “тема”, а в середині XIX ст. – позначали систему подій у художньому творі. Один з основоположників порівняльно-історичної (компаративістської) школи О. Веселовський обстоював теорію запозичених, мандрівних С, в основі яких вбачав сукупність, розгортання мотивів, тобто фабули.
Наступний крок у розмежуванні С. і фабули як двох сторін форми твору зробили представники “формальної школи” (ОПОЯЗ): фабула постала як запозичений матеріал, а С. – як спосіб, прийом її опрацювання, власне, фабулою називався перебіг подій, а С. – розповідь про нього. Оскільки подія чи система подій у творі протікають у часі, мають причинно-наслідкові зв’язки, відзначаються відносною завершеністю, то виділяють такі елементи (вузли) С; експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку. У 1923 О. Білецький визначав С. як сукупність дій зовнішнього і внутрішнього порядку, тобто вчинків, подій, активних душевних переживань, на основі чого “тримається жива плоть художнього твору”. Сучасне літературознавство оперує поняттями “зовнішній сюжет” (формування, розкриття характеру безпосередньо через його участь і самовиявлення в дії) і “внутрішній сюжет” (розвиток і виявлення характерів опосередковано, через зміни в психіці героя).
С з перевагою зовнішньої дії будуються на перипетіях, інтригах, внутрішній С – на колізіях. О, події в яких розгортаються в часовій послідовності, називаються хронікальними (“Велика рідня” М. Стельмаха, “Марія” У. Самчука та ін.). Застосовується хронікальний С тоді, коли мовиться про різноманітні пригоди героя. Такі С. називають ще пригодницькими або авантюрними, вони відомі з античної доби (“Одіссея” Гомера, “Ефіопік” Геліодора, “дафніс і Хлоя” Лонга, “Левкіппа і Кітофонт” Ахілла Татія та ін.), У пізніші часи – “Історія Жіль Блаза” А.-Р.
Лесажа. На такому типі будується авантюрний “роман випробування”, що успішно розвивається навіть у XIX і XX ст.: випробування наполеонівського парвеню у французькому романі, нігіліста, емансипо-ваної жінки і т. п. Подібні твори багатоконфліктні. Хронікальні С. побутують у романах виховання (“Літа мандрів Вільгельма Мейстера” Й.-Б-Гете, “Великі надії” Ч. діккенса, “Пенденніс” В. Теккерея). Хронікальне сюжетотворення зазнало значної еволюції, подолавши шлях від змалювання пригод і авантюр до осмислення процесів внутрішнього життя героя?. С, де події розвиваються в причинно-наслідкових зв’язках, називаються концентричними, або С “єдиної дії”.
Особливість їх у тому, що вони сприяють глибокому дослідженню конфлікту, структурній цілісності твору. Ще класи-цист Н. Буало обстоював С. “єдиної дії” задля зосередження на одному вузлі подій. У драмі концентричні С панували аж до середини XIX ст. Переважають вони і в епічних творах, особливо в новелах та оповіданнях, але охоплюють і повісті, романи, епопеї (“Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, “Червоне і чорне” Стендаля, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика, “Місто” і “Невеличка драма” В. Підмогильного).
В художній практиці хронікальні й концентричні засади сюжетобудування нерідко співіснують, ретроспективними тенденціями та ущільненим часопростором (“Більярд о пів на десяту” і “Очима клоуна” Г. Белля, “Кентавр” і “Ферма” дж. Апдайка, “Санаторійна зона” М. Хвильового, “Кров людська – не водиця” М. Стельмаха, “диво” П. Загребельного). Ще складніші взаємовідносини між хронологічними й концентричними началами в розгалужених і багатолінійних С, де декілька сюжетних ліній розвиваються паралельно, перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну або виступаючи контрастом (“Сестри Річинські” Ірини Вільде, “Волинь” У. Самчука, “Сага про Форсайтів” дж.
Голсуорсі, “Життя проти смерті” Марії Пуйманової). В системі сюжетних зв’язків розвиваються характери й конфлікти, сам характер епохи. Сюжетність – важлива якість мистецтва слова, театру і кіно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)