Українська література 6 клас
ГУМОРИСТИЧНІ ТВОРИ
СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО
СВЕКОР1
Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримас старий бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цеї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне “старувати”2, то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто накришить
Не вподобається йому що-небудь – зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей, ведеться!
Ватько, було, слухає, а потім і скаже:
– Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий
“Свекор”, “свекор”, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство.
Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, – каже йому одного разу мати, – тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся5 попід піччю.
– Ну так і женіть, коли пора! – озвався з-під печі Василько.
– Оттакої!.. – сміється, дивуючись, мати. – А до школи ходити вже й не хочеш?
– Що мені та школа – хліба дасть? – старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на дітей та й промовляє:
– Хай його батько стеряється6!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять, – старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь із хлопців та й хазяйство з рук передати.
Нехай хазяйнують молоді, а нам вже зі старою й одпочити можна!
Як ти думаєш, чи не копіював Василько дорослих?
1 Свекор – так дружина називає батька свого чоловіка.
2 Старувати говорити, міркувати, як стара людина.
8 Пучка – кінчик пальця руки.
4 Образи – ікони.
5 Шмаруватися – бруднитися, вимащуватися.
6 Фразеологізм, що означає: “Нехай хтось інший витрачає сили”.
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам усе ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
– Тільки котрого б нам із трьох женити? – міркує батько далі. – Миколі он на осінь у москалі треба йти1. Петро не скінчив ще науки своєї… хіба Василь? Він же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ…
– То як ти скажеш, Василю? – вдався вже до його батько. – Тебе будем женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
– Ги!.. – засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
– Ну, то чого ж там сміятися! промовляє поважно батько. – Кажи: коли женити – будемо женити, коли ні – підождемо.
– Кажи, Васильку, – то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, – обізвалася й мати.
Василько оглянув усіх – ніхто не сміється.
” Чому б і справді мені не женитись? – подумав він собі. – Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: “Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..”
– Ну то як же? – казала мати. – Хочеш одружитися?
Василько втер рукавом носа, почервонів трохи Й промовив, закриваючи рот рукою:
– Хо-чу!..
– Ну от і гаразд! – каже батько. – Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорноброва Ганна – ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
– Ганну хочу, – промовив Василько сміливіше.
– Ганну, то й Ганну, – згоджується батько, – тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова… та, може, ще й приданого2 сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі Боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
1 Йти в москалі (йти у солдати) – бути забраним на військову службу.
2 Придане (посаг) – певне майно, гроші, які давали батьки дівчині, коли вона виходила заміж.
Довідайся у старших, що це означає.
– Ну то не будемо ж і гаятися, – каже далі батько, – будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матері.
Мати стягла з жердки1 свитинку, червоного пояса – кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, – то й не дивно.
Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу2 тютюну за пояс застромила. Батько взяв зі столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
– Ну, сину, помолимося Богу й підемо, поки зовсім не спізніло, – каже до його батько. – Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
У громаду ходити – Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже й не до душі йому…
– А де ж я грошей візьму? – спитав він.
– Як де грошей візьмеш? – дивується батько. – А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, косити… Ти ж тоді хазяїном будеш у нас.
Ми тебе всі будемо слухати.
– Е-е!.. – протяг Василько з непевністю.
– Будеш уже сам усе робити – себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? – перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
– Я не хо… – промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
– Ну, а як же, сину? – ласкаво й тихо казав батько. – Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали – робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти виженеш нас із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилося і боязно чогось, і, Боже, як шкода тата з мамою…
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
– Я ма-а-лий ще!..
Усі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувся на піч.
Малюнок Т. Чуприніної
1 Жердка – підвішена перекладина для одягу.
2 Папуша – пачка.
Часто після того питали його:
– А що, Василю, швидко будеш женитися?
Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
– Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
(2 votes, average: 2.50 out of 5)