Створення узагальненого портрету та проблеми історичної пам’яті у поемі Анни Ахматової “Реквієм”
Усі часи мають своїх літописців. Добре, якщо їх багато – тоді у читачів їхніх творів виникає можливість поглянути на події з різних боків. А ще краще, коли ці літописці (хай вони навіть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографію, а внутрішні шари того, що відбувається: філософський, етичний, психологічний, емоційний тощо.
Саме таким поетом-літописцем
Але вона не здалася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом.
На самому початку її творчості ніщо не свідчило про те, що колись Анна Ахматова спроможеться написати поему “Реквієм”. Ніщо, крім великого таланту. Не випадково її (як і М. Гумільова) було визнано одним з лідерів акмеїзму, однієї з модерністських течій “срібного віку” російської
Досконала поетична техніка, що культивувалася в середовищі акмеїстів, та типова для них схильність до широкого узагальнення доповнювала ся у Ахматової, яка спочатку обмежувалась традиційною для поетес темою кохання, ще й тонкою психологічністю.
Але життя вносило свої корективи в тематику, не давало вичерпуватись особистими проблемами, тим більше, що причини трагедій Анни Ахматової були й причинами трагедій усього народу. Й особисте спліталося з загальним, а поетичний талант дозволяв перетворювати страждання на незрівняні рядки віршів.
Я тоді була з своїм народом,
Там, де мій народ, на лихо був,
Пише Ахматова.
Так, вона завжди була там, де тисячі тисяч звичайних радянських жінок, і відрізнялася від них лише тим, що мала змогу поетично змалювати те, що бачила.
Поема “Реквієм”, один з центральних творів усієї творчості Анни Ахматової була написана після того (і під час того), як поетеса “провела сімнадцять місяців у тюремних чергах в Ленінграді”. Поема складається ніби з окремих віршів, не має зовні стрункого сюжету, але насправді композиція її досить чітка, а перехід від одного епізоду-миттєвості (нагадаємо – вічної миттєвості) створює навіть певну наскрізну дію. Прозаїчний уривок “Замість передмови” пояснює, звідки виник задум, “Присвячення” декларує авторське ставлення до теми і власне те, про що йтиметься у основній частині, але вже у “Присвяченні” замість займенника “я” стоїть “ми”:
Ми не знаєм, будневі підлеглі,
Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт
Та важкий державний крок солдат.
Отже, Анна Ахматова розповідає не лише про себе, її лірична героїня – це, крім неї, ще й усі “мимовольні подруги”, що пройшли кругами пекла від арешту близьких людей через чекання до вироку. “Ні, це не я, це хтось інший страждає”, – не лише відсторонення від власного стану душі, а знову натяк на узагальнення.
Хіба можна розділити, про кого саме йдеться в рядках:
В домі – голод і пітьма.
Хвора жінка в нім. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмі.
Хто заплаче по мені?
Навіть просте використання займенників свідчить про те, що Ахматова створює узагальнений портрет усіх жінок, що розділили з нею таку саму долю.
Не милосердя лиш собі одній,
Для всіх благаю, хто стояв зі мною.
Пише вона вже в епілозі, де підбивається своєрідний підсумок теми. Епілог поеми частково теж присвячення, у ньому висловлюється бажання назвати всіх страдниць поіменно, але тому, що це неможливо, Анна Ахматова закликає віддати їм (і не лише їм) шану іншим способом – запам’ятати про страшні часи, коли
… безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
І під шинами чорних “марусь”.
Так, як присяглася пам’ятати вона. Навіть пам’ятник собі вона просила поставити там, “де стояла я триста годин”, щоб не забути про все і після смерті.
Тільки пам’ять такого масштабу, тільки біль поета, який читачі зможуть відчути, як свій власний, може й виступлять запобіжником для відвернення таких трагедій у майбутньому. Не можна забувати страшні сторінки історії – вони здатні розгорнутися знову. Але щоб не забувати, треба знати про їхнє існування. І добре, що серед сотень офіційних поетів, що прославляли радянський устрій, знайшовся один “змордований рот, яким прокричав стомільйонний народ”. Цей відчайдушний крик сильніший за бадьорі побрехеньки, бо хто його чув, навряд чи забуде, якщо є в нього серце.
Саме цим поезія буває інколи важливішою за документалістику: дізнатися про якийсь факт – не одне й те саме, що відчути його душею. І саме тому будь-яка влада, заснована на насильстві, намагається знищувати поетів, але, навіть вбиваючи їх фізично, все ж таки виявляється нездатною примусити їх замовкнути назавжди.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)