“… Треба вивчитися жити знов” (за поемою А. Ахматової “Реквієм”)

Як істинний поет, Анна Ахматова у своїй творчості не обмежилася тим, що у неї найкраще виходило, – на інтимній ліриці. Вона любила Росію, вона вболівала за її долю і вона серцем відгукнулася на репресії більшовицької влади, сталінського режиму. Тепер важко сказати, чи написала б вона свій славнозвісний “Реквієм”, якби сталінські репресії не торкнулися її родини, якби вона не стояла у багатометрових чергах до віконця в’язниці.

Та зрештою так вирішила доля, щоб вона пройшла і через це випробування, щоб вона сумувала не лише за міфічним

сірооким королем, а кожною клітиною власного серця відчула ту безмежну скорботу, той біль і той гнів, коли принижують, знущаються і коли життя твоїх рідних висить на волосинці.

Свій “Реквієм” Ахматова писала впродовж п’яти років окремими віршами, окремими епізодами, окремими фрагментами. Потім все це склалося у цілісну поему, що стала головним її творчим і громадянським досягненням у 30-ті роки минулого століття. Поема (переклад В. Затуливітра) пов’язана з особистою трагедією Анни Ахматової – арештом її сина й чоловіка:

Тебе забрано вдосвіта, рано,

Мов на цвинтар тебе провела,

Діти плакали

мовчки, як рани,

І лампадка сльозою пливла.

На устах твоїх – крига ікони,

Смертний піт на чолі… Смертна мить…

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

Але Ахматова розуміла, що це не лише її особисте горе і не лише на прохання “сестричок”, які стояли з нею у черзі до тюремного віконця, вона писала свої вірші, сповнені болю і гніву. Щоб показати масштаби злочину сталінського режиму, Ахматова вживає займенник “ми”. Вона говорить устами мільйонів співвітчизників:

Ще для когось, може, легіт віє,

Ніжне сонце за Неву спада.

Нам те зась! Чужі ми в тім привіллі.

Нам ключі бряжчать од божевільні,

Б’є години кроками солдат.

Упродовж тривалого часу поема Ахматової не була відома широкому загалу. її переписували від руки друзі поетеси. Вперше “Реквієм” надрукувало Мюнхенське видавництво 1963 року. Однак настав час, і поема зазвучала в усіх куточках землі, яка була підвладна кривавому диктатору Сталіну. З цього приводу Михайло Дудін написав: “Справжня поезія прекрасна високою правдою душі поета і нещадною правдою часу.

Це завжди розуміла не лише сама Анна Андріївна Ахматова. Це розуміли і за це її любили і люблять читачі. Це повинен знати народ, тому що лірика Ахматової народна, громадянська і мужня. Але щоб зрозуміти по-справжньому велику мужність душі поета, треба знати її найтрагічніший твір – “Реквієм”.

Прийшов час надрукувати його повністю, тому що правда – це не тільки кров і сльози, це й очищення від скверни”.

У своїй поемі поетеса створила яскраві узагальнені образи Росії та Ленінграда, страждальної матері, у якої заарештували сина, а також біблійні – Христа, матері Марії, Магдалини. Такі різнопланові за характером образи дають змогу поетесі по-філософськи осмислити трагедію доби. Введенням біблійних образів Ахматова підкреслює, що корені зла слід шукати не у самій сталінщині, а у духовній порожнечі людства, у тому, що було забуто християнські заповіді:

Магдалина билася, ридала,

Любий Учень в горі кам’янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.

Ще один біблійний образ завершує всю поему – образ голуба, який ще за потопу символізує очищення світу і його духовне воскресіння.

Ще однієї теми торкнулася велика російська поетеса у своєму “Реквіємі”. Пам’ятник собі, на відміну від Пушкіна, вона просить звести не на березі синього моря, не у тіні царського саду, а

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла – й замок не відкривсь ні один.

Ось так поетеса жіночої душі, кохання і глибоких почувань зуміла подолати всі тематичні та формальні межі і показати багатогранність і велич свого таланту.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“… Треба вивчитися жити знов” (за поемою А. Ахматової “Реквієм”)