Кожна людина має своє уявлення про навколишній світ, міряє його своєю міркою. Інколи ця мірка не дорівнює до мірки усього людства, інколи перевищує її. Але хочеться знайти ту єдину середину, з якої було б усе видно об’єктивно, без прикрас та згущення фарб. Це намагається зробити в своїх новелах Григорій Косинка, розкриваючи в творах протиріччя епохи, протиріччя революції та подій, що відбувалися після неї.
Я гадаю, це йому вдалося. Йде революція 1917 року, яка змітає зі свого шляху все старе, непотрібне, ламає старі поняття. Але що далі? Гарне
Тому селяни стають до зброї, щоб забрати у багатіїв нажите добро. Бідне селянство йде “на золотих богів”. Йде з вилами і сокирами, а ворог налягає “стіною-му-ром”. Запам’ятали селяни останній заклик ватажка Чубатенка: “За погорілі наші хати, за кров братів і волю народу – вперед!” Почався смертельний бій, з якого вже не повернувся ні Чубатенко, ні Сенька-кулеметник. Що ж і хто ж залишились?
Тільки бідна мати Сеньки-кулеметника з трьома малими діточками,
Але люди продовжують вірити в краще, в те, що їм колись пощастить у житті. Про це мріє Мусій Швачка – ватажок комнезаму, якого за принциповість і класову непримиренність прозвали Політикою. Він не пожалів при розкуркулюванні навіть власного тестя – відібрав шість десятин і віддав людям: “Наша політика тепер – не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся…” Його політика – жити для людей, а не здирати з них шкіру. Можливо, це і є загальнолюдські й моральні цінності, адже саме про них сказано ще у Біблії.
За них, за людей, за цінності, Мусій Швачка і постраждав. Він заступився за свої переконання, ідеали – і був убитий, причому у хаті власного тестя, багатія. Ось справжнє обличчя тих, хто усе життя користувався тяжкою працею такої бідноти, як Мусій Швачка.
Трохи з іншого боку зображено у новелі “Змовини” головного героя Петра Рудика. Він теж багатій, але щоб ним стати, він усе життя працював. А коли зіп’явся на ноги, поставив господарство, відбулася революція. Було дозволено забирати усе майно багатіїв, причому не озираючись на те, хто ці селяни: чи ті, що ссали кров з працьовитого селянина; чи ті, хто тяжко працював. Так, Петро Рудик дуже обурюється, але як йому не обурюватися, коли у нього відбирають його господарство.
Якщо звернутися до історії, то можна побачити, скільки невинних жертв було, скільки чесних людей позбулися свого майна! Революція постає суперечним, складним і жахливим явищем. Проте в цій новелі Г. Косинка зовсім не вихваляє Петра Рудика.
Він тільки хоче показати його психологію, зобразити, як важко йому було розставатися зі своїм майном. Тому і хоче ця людина видати заміж доньку за бідного хлопця – бідних розкуркулювати не будуть! Для цього запрошує на змовини його матір – Малашку.
Але ця неосвічена жінка, вічна наймичка, відмовляється переховувати добро Рудика: “Добре знаєте, що я з трудів своїх вік прожила, – мені тими кіньми не їздити, а все-таки переховувати чуже добро я не буду”. Письменник ніби любується Мелашкою, адже все своє життя вона віддала тяжкій праці, а сам Григорій Косинка знає, що це таке.
Вічних злидарів малює автор і в своєму творі “Гармонія”. Селяни не знають, до кого пристати, кому вірити. Але в кінці твору Василь Гандзкж прозріває.
Він розуміє, що людина повинна сама будувати своє життя, а значить треба визволятися з-під ярма таких поганців, як Смолярчук, які за копицю проса ладні вбити людину на місці. Треба звільнитися від таких, як Мічугін, що із звірячим задоволенням чинить розправу над людьми, від “вовків”. Шкури, які вбивають і знущаються з дівчат.
Василь вибрав свій шлях, він йде “у військо. До більшовиків”…
На селі йде боротьба добра і зла, бідних і багатих, чесних людей і жмикрутів. Людина сама вирішує, на чиєму боці їй бути. Скоріше, вона повернеться обличчям до революції, адже тільки вона є своєрідним спасінням для бідноти, тільки вона врівноважує її моральні цінності з загальнолюдськими.
Тому, я гадаю, так любовно і вимальовує Григорій Косинка простих селян, щирих, вірних, чесних, навіть ладних віддати своє життя за загальнолюдські цінності…
(2 votes, average: 5.00 out of 5)