Сьогодні сьоме. Так, сьомого числа усі мої мрії стають реальністю. А сьогодні сьоме.
Та й взагалі сьогодні був чудовий день. Прийшовши на екзамен, я зрозуміла, що не знаю й половини вказаних запитань. Але не розгубилась, зробила розумний вираз обличчя і обирала варіанти відповіді за принципом “обирай сьоме”. Написала усі завдання і чомусь вірю у те, що правильно.
Щаслива крокувала вулицею, бо сьогодні сьоме. Побачила під церквою двох циганів. Спочатку не помітила, а потім підійшла і дала декілька купюр. Зрадливі очі єхидно зареготали,
Радійте, сьогодні сьоме! Вечір. Звісно ж, минає він у мережі. Навіть там пишу “СЬОГОдНІ СЬОМЕ”.
Кохання усього мого життя читає цей напис і запитує: -А що сьомого? -Сьомого мої мрії здійснюються. -Ааа. -Так. давай завтра зустрінемось. -давай.
-до завтра. А через годину те диво пише, що помилилось у мені. Сіла й заплакала. давно ці очі вже не сльозились.
Написала кілька рядків, що хапають за душу. Перечитала і видалила. Нехай більше той біль не вертається. А потім з пам”яті написала ще раз, витерла сльози і усміхнулась
Вирішила не сьогодні, а вже давно. І не чіпала його довгий час, але сьогодні він перший написав. Напевно, тому що сьогодні сьоме. Заплющила очі і згадую, як Він, дорослий чоловік, з”їжджав із ковзанки взимку. Я тоді з нього сміялась, а насправді ж хвилювалась, щоб часом не впав та не зламав руку.
Тепер бачу цю теплу картинку крізь призму часу. Чи, може, крізь призму змін, які із нами відбулись. Не сумую, радію, що все у нас так склалось. Сьогодні ж сьоме. Сьомого, такого ж як і сьогодні, але кілька місяців тому, коли цвіла весна, ми вирішили більше не спілкуватись.
Відпустити – також подвиг. Відпустила, бо знала, що так йому буде краще. То ж було сьоме… Що ж, усі помиляються. Хіба ж ми не люди?
Я вірю у своє щасливе число і… його слова, хоч і ріжуть душу, але дають мені найважливіше – здійснення мрії. Я нарешті не відчуваю до нього нічого, забуває по-тихеньку. Саме про це мріяла останні три місяці. І мрія здійснилась. Сьогодні ж сьоме…
Колись ми спробуємо один одному зателефонувати, щоб зустрітись і розповісти про те, як живемо. Наберемо рідні номери і зрозуміємо, що вони давно вже не дійсні. Та й, можливо, один із нас не доживе до того часу, а інший втече подалі. Прийдемо до Міста Зустрічей за спогадами, нехай дасть кожному по маленькому мішечку.
А Місто нам всміхнеться і повідомить, що усі спогади вже роздані і для нас нічого не залишилось. Колись ми попросимо у Господа, щоб той допоміг пригадати обличчя один одного. І Бог допоможе. Бо то буде сьоме…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)