Ця повість має два основні плани. Перший план, або рівень, полягає в тому, що член КП(б)У Кость Горобенко “серед болючих душевних борсань і постійних образ з боку сопартійців прийшов до рішення, що йому треба пролити братню українську кров, щоб позбутися нестерпної меншовартості українського комуніста”.
Другий план містичний і прихований од неуважного читача. Ми знаходимо Горобенка в момент усвідомлення чи, як мінімум, відчуття ним душевної порожнечі й розгубленості. Всі навкруги приречені на смерть (дія відбувається в період придушення
Горобенко здійснює внутрішнє “ходіння” в пошуку самого себе й сили, опертя у світі революційного хаосу. Поступово він приходить до висновку, що серед українців нема сильних людей.
Відбувається протиставлення ортодоксальної християнської віри й комунізму. Автор наголошує, що комунізм – це партія безсмертних, партія “праведників” нового типу. Щоб наблизитись до цього містичного, надприроднього стану, треба піти шляхом аскетизму й умертвіння старої, “плотської” своєї природи і в першу чергу вбити в собі сентименталізм.
Апофеоз повісті
Тут нам допомагає ім’я головного персонажа: “Кость” прочитується як “Кощій” – вказівки на безсмертя й кощунство – шлях кривавого перетворення на вибраного через убивство когось нижчого від себе (порівняй схожі конфлікти в новелі “Я (Романтика)” Миколи Хвильового й п’єсі “Патетична соната” Миколи Куліша).
Висновок повісті – це “несполучність людського і людяного життя із комуністичною мораллю і доктриною, неможливість засобами зла встановити й одстояти правду життя” (Діаспорний критик Юрій Лавріненко).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)