“Слово о полку Ігоревім” було надруковане у 1800 році з рукописного списку XVI століття, що належав книгосховищу Спасо-Ярославського монастиря.
“Слово… ” – велична пам’ятка генію нашого народу. За своїми ідейно-художніми особливостями – це вершинне досягнення давньоруської літератури. Воно “золотить” собою всю епоху.
Цей твір, очевидно, не був поодиноким діамантом, а продовжував існуючу літературну традицію свого часу. І сам автор зазначає у вступі, що він писатиме “старими словесами”, маючи на увазі наслідування
Проте, йдучи за традицією, автор “Слова… ” ніде не опускається до голого наслідування, копіювання. Творчо засвоївши досвід своїх попередників і сучасників, переплавивши його в горнилі свого таланту, невідомий автор створив неповторний поетичний світ, що чарує і нинішнього читача своєю досконалістю, самобутністю, глибиною суджень.
“Слово о полку Ігоревім” розповідає про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, які своїми набігами завдавали Руській землі дошкульних ударів. Про цю подію існували літописні
Як палкий патріот і сучасник тих подій, автор “Слова… ” відбирає найяскравіші епізоди походу князя, передусім ті, що дають змогу зробити висновок про причину поразки руської дружини. Композиційно “Слово… ” складається з оповідних сцен про похід Ігоря та його поразку (виступ, об’єднання полків, перша переможна і друга невдала битви, полон Ігоря та його втеча), а також із авторських публіцистичних роздумів і поетичних картин (звернення до “віщого” Бояна, розмірковування про поразку русичів, “золоте слово” Святослава тощо). Обидва плани об’єднані патріотичною ідеєю – закликом до руських князів про єднання, династичну солідарність заради єдності і процвітання Руської землі.
“Руська земля”, “русичі”, дружина Ігорева – це опорні слова твору, сповнені для автора невимовної любові, гордості й водночас жалю. Сконцентрувавши в собі силу авторського почуття, вони випромінюють у тексті світлу енергію. І хоч основний тон розповіді песимістичний (бо ж чорна земля “костями була посіяна, а кровію полита”, русичі “полягли за землю Руську”), проте містить у собі великий оптимістичний заряд: є на Русі-Україні воїни, здатні зберегти силу і велич рідної землі.
З героїчним пафосом оспівуючи руських воїнів, автор печалиться розбратом серед князів, від яких залежало благополуччя рідної землі, бо ці чвари призвели до поразки і кровопролиття. Широкий політичний кругозір, масштабне бачення історичних подій дали авторові змогу піднятися над інтересами того середовища, яке він сам представляв, – вищих класів. Він прославляє достоїнства лише окремих хоробрих мужів, у цілому ж картає князів за егоїстичне славолюбство, розбрат, виділяючи із загалу хіба що Святослава, Ігоря, Всеволода.
Свідомо ідеалізується у творі образ київського князя Святослава. І це зрозуміло, адже князь представляв верховну владу, Київ як центр не тільки територіального, а й духовного єднання руських земель. А тому й постає він як мудрий політик, достойний правитель, який, мов батько, переживає за недостойні діла дітей своїх. Його любов до співвітчизників розкривається в “золотому слові”, зі сльозами змішаному, де Святослав закликає русичів постояти “за землю Руську”. І, здається, що через глибини століть звертається він до наших сучасників, благаючи їх любити і шанувати землю своїх далеких предків.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)