Григорій Сковорода. Твори в двох томах. Том 2. Трактати, діялоги, притчі, переклади, листи. Ред.
Олекса Мишанич. Київ: УНІГУ &;#038; НАН України, 1994. ст. 7 – 33.
Написана 1776 року, 28 березня. Піднесена в день Пасхи
ВЕЛЬМИШАНОВНОМУ ПАНОВІ СТЕПАНУ ІВАНОВИЧУ, ДОБРОДІЄВІ ПОЛКОВНИКОВІ ЙОГО ВИСОКОРОДІЮ ТЕВ’ЯШОВУ
Вельмишановний пане!
Добре відоме Сократове слово: “Інший живе для того, щоб їсти, а я їм для того, щоб жити”3.
Життя не те означає, щоб лиш їсти й пити, а бути веселим і куражним, і ситість тілесна не дасть куражу серцю,
У цьому-то розумінні вчив своїх друзів Епікур, що життя залежить від насолоди і веселість серця – це життя людини. Горацій так само, як Епікур, мислить: “Nec dulcia differ in annum.” тобто: “Насолоди не відкладай на рік”. А що він під насолодою розуміє веселість серця, видно з наступного: “Ut quocunque loco fueris, vixisse libenter te dicas”, тобто: “Аби міг ти сказати про себе, що всюди тобі жилося куражно”4.
Утіха й кураж, кураж і насолода, насолода і життя є те ж саме. І що Горацій сказав: “Насолоди не відкладай”5, те Сенека6 розтлумачив: “Життя не відкладай”. “Sera nimis est vita crastina. Vive hodie”7.
Силу цього слова не розкусивши, люди в усіх віках і народах знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастухом стада свиней8, а кожного із друзів його величали: “Epicuri de grege porcus”9.
Та коли життя від сердечної веселості, а веселість від насолоди, то від чого залежить насолода, що насолоджує серце?
Пояснює боговидець Платон : “Немає солодшого від істини”10. А ми можемо сказати, що лиш в істині живе справжня насолода і лиш вона животворить серце наше, яке володіє тілом. І не помилився якийсь мудрець, поклавши межею між ученим і невченим границю мертвого і живого.
Піфагор, зрозумівши емблему трикутника і побачивши в ньому істину, з радістю гукає: “Знайшов! Знайшов!”11
Видно, що життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом. Світло це насолоджує й старість Солона; а він, і старіючи, кожен день відкушує щось від споживаних усіма, але не вичерпуваних насолод, які зігрівають і живлять сердечні думки, як весняне сонце кожну істоту. І як правильна циркуляція крові у звірів, а в травах – соків породжує добробут їхнього тіла, так істинні думки освітлюють благодушністю серце. І не дивно, що пам’ятники й записки деяких вибраних людей мають у заголовку такий напис: “Житіє і Життя такого-то”.
Житіє означає: народитися, їсти, рости й зменшуватися, а життя є плодоношення, що виросло із зерна істини, яка панувала у серці їх. І не даремно друг істини – Ціцеронів Катон12 любив на старості бенкети, але сповнені поживними для серця мудрими бесідами, що малюють невидиму, однак прекрасну картину істини, яка притягує всі їхні почуття і насолоджує.
До чого ж ця мова? До того, що високих родів люди не лише в позовах, війнах, комерціях, домобудівництвах, мистецтвах, а й у найпершому пункті, тобто в думках щодо Бога, повинні знаходити істину і противитися забобонам.
Правда, що земна куля без болотних калюж, без мертвих озер, без гнилих і долинних низин бути не може. Але в таких місцях жаби й споріднені з ними птахи хай гніздяться, а соколи з орлами вгору, у простір чистих небес, хай здіймаються, облишивши дріжджі для непросвіщенної підлості.
Отже, благочестиве серце між висипаними курганами буйного безбожництва і між підлими болотами рабопристрасного марновірства, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч, прямо тече на гору Божу і в дім Бога Якового.
Правильне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія.
Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід незліченні й жахливі навів забобонів паводки.
Із забобонів народилися нісенітниці, секти, суперечки, ворожнечі міжусобні й дивні, ручні й словесні війни, дитячі страхи тощо. Немає більш жовчного й твердішого марновірства і немає нічого більш нахабного, як шаленство, розпалене сліпим, але ревним глупого повір’я жаром тоді, коли ця єхидна, воліючи безглузду й недостатню брехню, ніж милість і любов, забувши почуття людинолюбства, жене свого брата, дихаючи вбивством, і цим сподівається служити Богові.
Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи водоспади гірких вод, усю свою земну кулю покрив забобонами. Вони є не що інше, як нерозумне, та наче Богом здійснюване й захищуване розуміння.
Кажуть марновіру: “Слухай, друже! Не може це трапитись. Проти природи. Тут щось приховується”.
Та він щосили з жовчю кричить, ніби справді літали коні Іллі. Начебто при Єлисеї плавало залізо, розділялись води, повертався Йордан, за Ісуса Навина зачепилося Сонце, за Адама змії мали людську мову. Ось!
Начебто скоро кінець світу. Бог знає, можливо, наступного 1777 року впадуть на землю зірки. Що?
Хіба не можна, щоб Лот був п’яний від нововичавленого вина?. Хай воно в нас не хмільне, а від Бога все можливе.
Обпившись цих дріжджів, марновір бенкетує і козлоголосить, проголошуючи ворогами й єретиками всіх, хто з ним не погоджується. Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марноти. Це дитяче мудрування, яке викриває нахабність і непостійність блаженної натури, наче вона колись і десь робила те, чого тепер ніде не робить і надалі не робитиме.
Все ж те невелике, що не потрібне, і непотрібне все те, що не завжди і не всюди можливе. Можливе й потрібне, а потрібне й корисне є те ж і навпаки. Яка ж слава й хвала робити неможливе?
Все, заборонене законом блаженної натури, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. Тому-то й благословенне царство її і дивний смак має оце слово Епікурове: “Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила нетрудним, а трудне непотрібним”.
Повстати проти царства її законів – це нещасна велетенська зухвалість, що любить перешкоди, неможливість і марноту, а супостат повзе.
Як же могла повстати сама на свій закон блаженна натура, якщо вона веліла потопати залізу – і було так?!
Такі безглузді думки хай мають місце у дитячих та підлих умах, а не у змужнілих і знатних родів людей. Хай смакують цю Божу брехню і буйство діти, і то до часу, а розважливі хай готуються до кращого столу. Вони, не будучи співучасниками цієї брехні й буйства, можуть не запалювати, а гасити факел, що збурює загальну тишу й бенкетуючий розкол.
Немає більш шкідливого, ніж те, що побудоване для головного добра, а стало розтлінним. І немає більш смертоносної для суспільства рани, ніж марновірство – листя для лицемірів, маска шахраям, заслона дармоїдам, стимул і підігрів для людей з дитячим розумом.
Воно розлютило премилосердну утробу Тита, зрівняло з землею Єрусалим, зруйнувало Царгород, спотворило братньою кров’ю паризькі вулиці, сина на батька озброїло14. І не даремно Плутарх гіршим від безбожництва вважає марновірство. Для мене ж краще, коли люди скажуть, що Плутарха на світі не було, ніж що він був нахабний, непостійний, немилосердний тощо. Та й справді, марновір сумує, якщо хтось на південь, а не на схід з ним молиться.
Один злий, що занурюють, інший біситься, що обливають охрещуваного. Один кляне квас, інший – прісний хліб. Та хто порахує всю павутину марновірних голів?
Наче Бог – варвар, щоб за дрібницю ворогувати.
У всіх цих своїх нісенітницях біжать до своєї покровительки Біблії, а вона з непокірними розбещується.
Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відпечатала сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до найвищої істини, як показує оце питання: “Коли ж уведеш мене в кордони їх?” “Чи знаєш шляхи їх?” (Йов, 38).
Усі ж створіння є брехня непостійна й оманлива, і всі створіння є поле слідів Божих. У всіх цих брехливих термінах чи границях ховається й з’являється, лежить і встає пресвітла істина, і про неї ж слово: “Істина від землі засіяла”. “Золото землі отої добре”.
І всім цим слідам, і писаним і висловленим у ній, буде здійснення від Господа, тобто кінець і буття неіснуючим істотам надасть істина Господня. Ось що означає: “Від Бога все можливе”, тобто за істотами воно пусте й недостатнє, а за Богом дійсне і точне.
Хто? Хіба хто вчадів чи у гарячці, той скаже: “Залізо плаває. Від Бога ж усе можливе.” І який же це дивний вид богослов’я, якщо в ньому мова про залізо, а не про Бога?
Це означає: почати за здоров’я, а закінчити за упокій, за прислів’ям.
Втім же, буде, коли нарешті понад полем тлінного створіння (залізо воно, чи золото, чи алмаз) з’явиться обвита залізом по ребрах своїх пресильна істина, у той час розважливий не замовкне і скаже: “Спливе залізо” (4-та кн. Царств, гл. [6]).
Як сонячний блиск по поверхні вод, води по поверхні голубого озера і як барвисті квіти, висипані по шовковому полі в хитротканих узорах, так у Біблії по лиці сплетеної множини створінь незліченних, як манна й сніг, у свій час являє прекрасне своє око вічності істина.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)