СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ (03.12.1722, с. Чорнухи, тепер смт. Полтавської обл. – 09.11.1794, с. Іванівка, тепер Сковородинівка Харківської обл.) – філософ, поет, прозаїк.

1738 р. вступив до Києво-Могилянської академії, навчався з перервами 10 років. Відмовився від духовної кар’єри. У 1745 – 1750 рр. перебував в Угорщині, подорожував по Австрії, Польщі, Італії. Познайомився з німецькою філософією (містиків), італійською культурою.

Працював викладачем Переяславського і Харківського колегіумів, домашнім учителем у поміщика Томари. Через невідповідність

змісту й методів викладання офіційним настановам полишив педагогічну діяльність. З 1769 р. вів мандрівний спосіб життя.

На цей час припадає написання більшості творів, які через заборону книговидання в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно. Перший друкований твір “Паркісс” вийшов у світ 1792 р. Вибрані твори вийшли в Петербурзі (1861).

Тривалий час постать Г. Сковороди тлумачилася в двох іпостасях: поета й філософа. Адже вважалося, що українська проза зароджується лише на початку XIX ст., і то лише соціально-побутова. Твори Володимира Мономаха, Іларіона, Кирила Туровського, Івана Вишенського,

І. Гізеля, П. Могили відносили, як правило, до творчості релігійно-проповідницької. Ігнорувалися структура, жанрові особливості, стиль тих творів, а також багатовікові культурно-естетичні традиції.

Твори Г. Сковороди є не лише взірцем української філософії, а й визначним набутком української художньої прози, джерела якої не тільки в філософсько-художніх писаннях Сократа й Платона, інших письменників – філософів Греції та Риму, а й у творчій спадщині Володимира Мономаха та митрополита Іларіона, їхніх послідовників.

Основне філософське питання для Г. Сковороди – це не тільки відношення Буття і Свідомості (Матерії й Духу), а й проблема походження, сутності (справжньості), призначення людини, її шляху до щастя.

Його прозові твори за структурою – це діалогічні та полілогічні “диспути” (такі влаштовувалися в школах еллінської Греції й Києво-Могилянської академії викладачами, спудеями), трактати – повчання (на зразок “Поучення дітям” Володимира Мономаха), трактати – послання, полемічно – педагогічні притчі. Для філософа й письменника – гуманіста головним було не знання й творення нових філософських цінностей (то – засоби), а пізнання (істина) як шлях до самопізнання та творення Людини.

Справжня людина – мрія й найвищий ідеал Г. Сковороди. Тому і його орієнтація на філософію “серця” (а не логіки – явище суто українське, започатковане ще в Київській Русі – Україні, а вивершене Т. Шевченком, П. Юркевичем. Це й визначає органічний синтез філософії й літератури, етики та естетики, до того ж і в змісті, і в формах (жанрах, стилістиці, поетиці).

Ще в ранніх діалогах – проповідях “Наркісс” і “Асхань” автор розглядає внутрішню суть людини крізь призму єдності й боротьби добра і зла; перемога того чи іншого, на його думку (суголосну з поглядами представників пізнього Відродження, В. Шекспіра), й визначає різницю “між добрим мужем і злим”. Мислитель є прихильником християнської ідеї убогості (“а мой жребий с голяками”), що видно з творів “Бесіда, нареченная двоє” та “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизні”. Водночас Г. Сковорода бачив і те, що за однакових умов люди бувають різні і метою (ідеалом), і засобами її досягнення: моральними чи ні. Від природи людина добра, “злою” її роблять умови.

Тому головне – пізнання в собі природної людини (себе самого). На цій підставі філософа звинувачували в індивідуалізмі. Він вважав, що всі люди талановиті, тільки кожен по-своєму.

Пізнати свою сутність (“справжню людину”) означає знайти шлях і до власного щастя, і до найефективнішого служіння людям. Носій справжності у людині – серце. Бо як між землею і небом є сонце, так між тілом та інтелектом – серце.

Воно – також джерело життя та істини, а головне – свободи.

Між макросвітом (природою, космосом) і мікросвітом (людиною) є Слово: воно – синтез і мудрості, і краси як вищої форми вияву справжності, і щастя як внутрішньої свободи (“світ ловив мене, але не впіймав”), і самопізнання, й самотворення.

Головне для Сковороди – внутрішня сутність. Вона й зумовлює структуру його прозових творів: форма у них – філософський диспут, який має сюжет і фабулу, зав’язку й розв’язку, а головне – конфліктну основу й характери. Конфлікти в творах письменника співвідносяться з проблемами дійсності: соціальними, політичними, родинними, морально-етичними, духовними.

Це тоді, коли він викриває “гогочущих”, “лукавих”, “алчних”, “зміїв”, “крокодилів”, “мавп”, що правлять Вітчизною, і тоді, коли “поучає”: суспільство – машина, в якій “замешательство бывает тогда, когда ея части отступают от того, к чему оныя своим хитрецом зділаны” (“Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”).

Так само й людина відходить від власної сутності, коли втрачає відчуття “сродності” з природою, бо “природа єсть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина” (“Алфавит, или букварь мира”), працею та іншими людьми, бо тоді в неї виявляється “не одна, но двe воли” (“Пря Бісу со Варсавою”): добра і зла. Зло виникає на грунті “неправди”, “беззаконня”, добро – Любові (як творчої діяльності).

Вища міра Любові (добра, справжності, свободи, краси) для Г. Сковороди – духовна особистість (“Жена Лотова”), а опора в духовності – пам’ять не так у часі й просторі (географії), як у процесі історії (“Разговор пяти путников…”, “Асхань”). Так само втілення мрії – “горна республіка”, бо в ній – усе нове: нові люди, нова природа, нове творіння, “не так, как у нас под солнцем все ветошь ветошей и суєта суетствій” (“Жена Лотова”).

Закономірно, що в діа(полі)логах Г. Сковороди нерідко трапляються вірші (“Брань архистратига Михаила с Сатаною”): в яких домінує не так філософський метод, як емоційний настрій, художня символіка; не об’єкти логіки, а пристрасна поетизація (що він і відстоював у трактаті “Кольцо”).

Сковорода – лірик є одним з представників класичного бароко. Збірка “Сад божественних пісней” (1758) суголосна філософській прозі: це лірика “внутрішнього вихору” людини (тривоги, смутку, літопис складних, суперечливих переживань), сповідь благородної душі (“Ах ти, тоска проклята! О докучлива печаль! Гризеш мене измлада…”).

За свідченням М. Ковалинського, збірка писалася, коли “Сковорода начал чувствовать вкус к свободі от суетностей и пристрастий житейских; в убогом, но беспечальном состоянии; в уединении, но без расстройки с самим собою”. І в поезії Г. Сковорода виступає співцем “природної” (справжньої) людини, змістовно – духовного життя, високих морально-етичних ідеалів, політичної, національної (славить “отця вольності” Б. Хмельницького), внутрішньої свободи, честі.

У 60 – 70-ті роки написано 30 байок, які ввійшли до збірки “Басни Харьковскіе”. Органічно пов’язані зі світовою традицією (започаткованою Езопом), ці байки стали продовженням вітчизняної традиції. Мав рацію Г. Данилевський, коли порівнював проблематику його творів (соціальну, морально-етичну, філософську, духовну, естетичну) з писаннями Есхіла (“Прометей”), П. Кальдероиа, Й. В. Гете (“Фауст”), Дж. Байрона (“Манфред”, “Каїн”).

Г. Сковорода за широтою та глибиною інтересів, змісту, ідей і формами вислову – письменник універсальний.

Великий філософсько-духовний та педагогічно-естетичний вплив він справив на В. Капніста, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, В. Підмогильного, М. Філянського, Г. Хоткевича, П. Тичину, оскільки “глибокий гуманізм, якого першим вістуном був Сковорода, робиться основою всіх кращих творів української літератури XIX в.” (І. Франко).

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. Л., 1910; Зрн В. Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение.

М., 1912; Товкачевський А. Г. С. Сковорода. К., 1913; Багалій Д. І. Український мандрівний філософ Гр. Савич Сковорода. X., 1926; Попов П. М. Григорій Сковорода. К., 1969; Махновець Л. Григорій Сковорода.

К., 1972; Кононенко II. П. Українська література: проблеми розвитку. К., 1994.

П. Кононенко


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ