Події відбуваються в княжому теремі в 1030 р. В одному з покоїв (в галереї) сидять ченці – переписувачі книг: монах-художник Микита, що малює заставки і мініатюри до книг, монах-переписувач Свічкогас, ієромонах Сильвестр, який керує всією роботою. Всі чекають на повернення князя Ярослава із Чюді, де він воював. Сильвестр закликає переписувачів: Потщитесь, браття, треба поспішати, Щоб книги всі переписати нам. Бо скоро князь повернеться із Чюді, Де воював і города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить, Чи много ми переписали книг. Сильвестр
На це Микита відповідає: З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не зчистити її. Микита вважає винним Ярослава за
Майже розбите військо князя врятував у боротьбі з німецькими й угорськими ордами саме Коснятин. І Новгорода воїни суворі Мечі і злато князю принесли – Веди нас, княже, битись до загину За честь і єдність руської землі! За такі розмови й осуд Микитою дій Ярослава Сильвестр призначає йому вночі сорок поклонів покласти в молитвах. В галерею в цей час входить з почтом Інгігерда, дружина Ярослава, з молитовниками в руках. Вони прямують у церкву, щоб помолитись за тих, хто на війні. Це схвалює Сильвестр, а Микита зазначає, що княгині не вадило б помолитися і за тих людей, яких булоубито за її намовою в рік смерті князя Володимира.
Сильвестр гримає на Микиту за бунтівну словесну вдачу і радить прийти до нього на сповідь у храм: . Не хочу далі слухать, Сьогодні в храм до мене завітай І душу там збентежену одкриєш.
Поки Сильвестр розмовляв із Микитою, монах-переписувач Свічко-гас хотів вийти з галереї, бо не проти був би пропустити чашу вина. Однак ієромонах не пустив його, дорікнувши, що саме Сильвестр зробив його гарним переписувачем, а також налякав тим, що хміль перетворює ченців у бісів. В цей час до галереї заходить князівна Єлизавета, сімнадцятилітня дочка Ярослава і Інгігерди.
Вона запитала у Сильвестра, чи пройшла до церкви мати. Сильвестр благословляє її ангельську душу, але дівчина вважає себе грішною, бо заслухалась співом старого гусляра і спізнилась до церкви. Вона замилувалась малюнками Микити, які нагадали їй про дитячі роки: Яка краса! Як барви всі согласно В один вінок на золоті сплелись!
Так, це той світ далекий і прекрасний, Що в кришталі я бачила колись. Микита говорить про велику силу мистецтва і вплив її на людину: Бо дивний світ, що бачила ти в чаші, І є, княжна, мистецтва дивний світ – Воно завжди підносить душу нашу. Свічкогас теж почав роздумувати про свою душу і про те, що впливає на неї, поки Сильвестр не погнав його з-перед очей.
Свічкогасу цього і треба було. Єлизавета дякує Сильвестрові і Микиті за роботу.
Вона поцікавилась, звідки родом Микита. Він повідомив, що з Новгорода і вже давно залишив рідний край, сумує за ним. Єлизавета теж народилась у Новгороді і згадує ті далекі часи воєн і пожеж, часи боротьби, що в дитячій душі залишили страх. Вона була рада, коли приїхали в Київ: З того часу я Київ полюбила. Не там, а тут моя вітчизна мила. Прости, тобі я болю завдала.
В цей час у галерею вбігає Анна, старша сестра Єлизавети, тримаючи в руці мисливського сокола. Вона теж спізнилася до церкви. Анна розповіла, що, полюючи вранці на лебедів, то побачила воїнів на чолі з прекрасним богатирем, які виринули з лісу. Воїнів вона прийняла за “якісь нові варяги”, бо ще таких не зустрічала в Києві.
Дівчина помчала назаддо замку і втекла від богатиря, який мчав на коні за нею до самих воріт. Вона віддає сокола Єлизаветі і йде в церкву, щоб мати її не сварила. Раптом до покоїв швидко заходить молодий воїн. Він намагався виправдати себе, бо нікому не хотів зла, і даремно від нього тікали. Це був Гаральд, норвезький витязь.
Побачивши Єлизавету, він зацікавився нею, бо його вразила її краса. Збентежена дівчина іде з галереї. Гаральд стоїть приголомшений. З лівого боку галереї повертається процесія Інгігерди з церкви.
Мати вичитує Єлизавету за запізнення. В цей час Гаральд підходить до Інгігерди й схиляється перед нею на одне коліно. Він розповів, що багато мандрував, бився в Сицилії, а повернувшись додому, посварився з “родичами злими”.
Тому повернув свій човен до Русі й хоче служити чесно і твердо Інгігерді та Ярославу.
Інгігерда рада гостеві. їх розмову перериває крик Єлизавети. її подряпав сокіл, якого тримала в руках і тепер не може з ним впоратись. Гаральд забирає у неї птаха й передає своєму слузі, дорікаючи дівчині, що сокола брати без рукавички не можна. Побачивши сміх в очах Анни, здогадався, чий то сокіл і хто був у лісі.
Гаральд похвалив дочок. Інгігерда представила Гаральду Анну та Єлизавету. Молодий воїн освідчується в коханні Єлизаветі. Незабаром почули звуки багатьох дзвонів, сурм, і всі кидаються до арок галереї. Це повернувся Ярослав. Радо зустрічали князя, а в галереї залишається лише Микита, який роздумує: Настав мій час. бажаний час відплати За кривди всі, що Новгород зазнав.
Та хочу все ж тепер я сам пізнати, Чим він людей отак причарував, Владика Русі, мудрий Ярослав. Але в цей час, рішучий і врочистий, Чого ж мій дух збентежений охляв. Бо ясний ангел, лагідний і чистий, Тебе закрив від мене, Ярослав.
ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ
Літо. Недалеко за рогом княжого терему в Києві будують величний храм Богородиці десятинної. З іншого боку велика мармурова статуя лежачого лева, навколо неї – лави. Ярослав у супроводі Сильвестра, Микити і київських бояр Мирослава і Слав’яти виходить із брами княжого замку.
Він сідає на лаву біля статуї і веде розмову з Сильвестром. Сильвестр повідомив, що переписано за час відсутності Ярослава п’ять книг: “Златая цепь”, слова святих отців, мандри Козьми Індикоплова, діянія Дігеніса Акріта і “Шестоднев” болгарського попа. Ярослав подякував монаха за роботу і сказав, що добрій книжці він радіє більше, ніж золоту в коморі, хоча і в книжках є багато казок, яких в житті не знайти.
В розмову вченого і князя втрутився Микита, який зазначив, що в житті часом бракує правди, а в казці завжди “дістає відплату за добрі вчинки справедливий муж”. Ярослав запитав про Микиту, і Сильвестр повідомив князя, що його він найняв, бо: Зовуть його Микита, книги знає, В художестві іскусен. А ще він сильний дуже, то, мабуть, служив раніше у війську. Ярослав, дізнавшись, що Микита не з київських, дає йому маленьку книжку та олівця і наказує записувати ним сказане. Ярослава вразили слова попа Іларіо-на із Берестова: “Раніш закон, а потім благодать”, і велів записати Микиті, що потрібно: Червенські гради взять; Поставити на Росі города, Щоб степова спинилася орда.
До речі – час подумать і про Юр’єв, Що я оце на Чюді заснував. Згадавши про м. Юр’єв, Ярослав поцікавився у київського боярина Слав’яти. чи той знайшов вмілого городника, щоб зміг розбудувати місто. Боярин запевнив князя, що він шукає. Ярослав звертається до Микити з промовою, що князю більше до вподоби “палати білі й храми будувать”, але: . важке в князів на плечах брем’я.
Як думаєш ти, легко то мені Цю хвору ногу підіймати в стрем’я І їздити старому на війні? А я ж весь вік воджу в походи рать.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)