В одному селі Ламанчський жив-був один ідальго, чиє майно полягало у фамільному спис, древнього щита, худої шкапи та хорта собаці. Прізвище його було не те Кехано, не те Кесада, точно невідомо, та й неважливо. Років йому було близько п’ятдесяти, тілом він був сухорлявий, особою худорлявий і цілими днями читав рицарські романи, чому розум його прийшов в цілковитий розлад, і йому заманулося стати мандрівним лицарем.
Він начистив належали його предкам обладунки, приробив до шишаки картонне забрало, дав своїй старій шкапі звучне ім’я Росинанта,
Оскільки мандрівний лицар обов’язково повинен бути закоханий, ідальго, поміркувавши, обрав собі даму серця: Альдонса Лоренсо і назвав її Дульсінея Тобосської, бо родом вона була з Тобосо. Одягнувшись у свої обладунки, Дон Кіхот вирушив в дорогу, уявляючи себе героєм лицарського роману. Проїхавши цілий день, він втомився і попрямував до заїжджого двору, прийнявши його за замок.
Непоказна зовнішність ідальго і його піднесені промови всіх розсмішили, але добродушний господар нагодував і напоїв його, хоча це було нелегко: Дон Кіхот ні за що не хотів знімати
Господар спитав, чи є у Дон Кіхота гроші, але Дон Кіхот ні в одному романі не читав про гроші і не взяв їх з собою. Господар пояснив йому, що хоча такі прості й необхідні речі, як гроші або чисті сорочки, не згадуються в романах, це зовсім не означає, що в лицарів не було ні того, ні іншого. Вночі один погонич хотів напоїти мулів і зняв з Водопійне корита обладунки Дон Кіхота, за що отримав удар списом, так що господар, який вважав Дон Кіхота божевільним, вирішив скоріше присвятити його в лицарі, щоб позбутися від такого незручного постояльця.
Він запевнив його, що обряд посвячення полягає в запотиличник і ударі шпагою по спині і після від’їзду Дон Кіхота виголосив на радощах не менше пишномовну, хоча і не настільки розлогу промову, ніж новоспечений лицар.
Дон Кіхот повернув додому, щоб запастися грошима і сорочками. По дорозі він побачив, як дебелий селянин б’є хлопчика-пастуха. Лицар заступився за пастушка, і селянин обіцяв йому не ображати хлопця і заплатити йому все, що повинен. Дон Кіхот в захваті від свого благодіяння поїхав далі, а селянин, як тільки заступник скривджених зник з очей, побив пастушка до напівсмерті.
Зустрічні купці, яких Дон Кіхот змушував визнати Дульсінею Тобосская найпрекраснішою дамою на світі, стали над ним насміхатися, а коли він кинувся на них з списом, відлупцювали його, так що додому він прибув побитий і знесилений.
Священик і цирульник, односельці Дон Кіхота, з якими він часто сперечався про лицарські романи, вирішили спалити шкідливі книги, від яких він пошкодився в розумі. Вони переглянули бібліотеку Дон Кіхота і майже нічого не залишили від неї, крім “Амадіс Галльського” і ще декількох книг. Дон Кіхот запропонував одному хлібороба – Санчо Панси – стати його зброєносцем і стільки йому наговорив та наобіцяв, що той погодився. І ось одного разу вночі Дон Кіхот сів на Росинанта, Санчо, який мріяв стати губернатором острова, – на осла, і вони потайки виїхали з села. По дорозі вони побачили вітряні млини, які Дон Кіхот прийняв за велетнів.
Коли він кинувся на млин зі списом, крило її повернулося й рознесло спис на друзки, а Дон Кіхота скинуло на землю.
На заїзді, де вони зупинилися переночувати, служниця стала пробиратися в темряві до погоничеві, з яким домовилася про побачення, але помилково наткнулася на Дон Кіхота, який вирішив, що це закохана в нього дочка господаря замку. Зчинився переполох, зав’язалася бійка, і Дон Кіхоту, а особливо ні в чому не винному Санчо Панси, добряче перепало.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)