Малорти жадає помститися; повернувшись додому, він кричить, що потягне маркіза в суд: адже Мушетта неповнолітня. Мушетта запевняє, що маркіз отут ні при чому, але батько в запальності говорить, що він сказав маркізу, начебто Мушетта йому все розповіла, і той змушений був у всім зізнатися. Мушетта вдається у відчай: вона любить маркіза й боїться втратити його повага, а тепер він уважає її клятвопорушницею, адже вона обіцяла йому мовчати.
Уночі вона йде з будинку. Придя до маркіза, Мушетта говорить, що не повернеться додому, але маркіз не хоче
Він м’яко дорікає Мушетту за те, що вона все розповіла батькові, і дуже дивується, почувши, що насправді вона зберегла таємницю їхньої любові. Маркіз пояснює, що він жебрак, що не може залишити Мушетту в себе, і пропонує їй третина грошей, які залишаться в нього після продажу млина й сплати боргів. Мушетта із гнівом відмовляється: вона бігла крізь нічну тьму, кинувши виклик всьому світлу, не для того, щоб знайти ще одного мужлана, ще одного добромисного папашу.
Розчарування в улюбленому й презирство до нього великі, але вона все-таки просить маркіза відвезти її – однаково
Вона доходить навіть до того, що говорить маркізові, що в неї є інший коханець – депутат Галі, заклятий ворог маркіза, вуж з ним-те їй ні в чому не буде відмови. Маркіз не вірить їй, але вона, щоб розлютити його, наполягає на своєму. Маркіз кидається до неї й силою опановує нею. Не пам’ятаючи себе від гніву й приниження, Мушетта вистачає рушницю й стріляє в маркіза майже в упор, після чого вискакує у вікно й зникає
Незабаром вона й справді стає коханкою депутата Галі. З’явившись до нього під час відсутності дружини, вона повідомляє, що вагітно. Галі – лікар, його не так-те просто обдурити: він уважає, що Мушетта або помиляється, або вагітна не від нього, і в жодному разі не погоджується допомогти Мушетте позбутися від дитини – адже це порушення закону. Мушетта просить Галі не проганяти її – їй не по собі
Але отут Галі зауважує, що двері пральні відкриті й вікно в кухні теж – схоже на те, що зненацька повернулася дружина, що він дуже боїться. У припадку відвертості Мушетта розповідає Галі, що вагітно від маркіза де Кадиньяна, і зізнається в тім, що вбила його. Бачачи, що Мушетта перебуває на грані божевілля, Галі воліє не вірити їй, адже в неї немає ніяких доказів.
Постріл зроблений з такої близької відстані, що ніхто не засумнівався в тім, що маркіз покінчив із собою. Свідомість власного безсилля викликає в Мушетты приступ буйного божевілля: вона починає вити як звір
Галі кличе на допомогу. Підоспіла дружина допомагає йому впоратися з Мушеттой, що нібито прийшла з доручення батька. Її відправляють у психіатричну лікарню, звідки вона виходить місяць через, “народивши там мертве дитя й зовсім вилікувавши від своєї недуги”.
Єпископ Папуен надсилає до абата Міну-Сегре недавно рукоположенного випускника семінарії Дониссана – широкоплечого здорованя, простодушного, невихованого, не дуже розумного й не дуже утвореного. Його благочестя й старанність не викупають його незграбності й невміння зв’язати двох слів. Він і сам уважає, що йому не під силу виконувати обов’язки парафіяльного священика, і збирається клопотатися про те, щоб його відкликали в Туркуэн.
Він истово вірує, просиджує над книгами ночі безперервно, спить по дві години на добу, і поступово розум його розвивається, проповіді стають більше красномовними, і парафіяни починають ставитися до нього з повагою й з увагою слухають його повчання. Настоятель Обюрденского округу, що взяв на себе проведення покаянних зборів, просить у Міну-Сегре дозволу залучити Дониссана до сповідання розкаюваних
Дониссан ревно виконує свій борг, але він не знає радості, увесь час сумнівається в собі, у своїх здатностях. Потай від усіх він займається самобичуванням, із всієї сили хльостає себе ланцюгом. Один раз Дониссан відправляється пішки в Эталль, що перебуває в трьох лье, щоб допомогти тамтешньому священикові сповідати віруючих.
Він збивається з дороги й хоче повернутися назад у Кампань, але й зворотну дорогу теж не може знайти. Зненацька він зустрічає незнайомця, що направляється в Шалендр і пропонує частина шляху пройти разом.
Незнайомець говорить, що він кінський баришник і добре знає тутешні місця, тому, незважаючи на те що ніч безмісячна й навкруги темрява хоч очей виколи, він без праці знайде дорогу. Він дуже ласкаво розмовляє з Дониссаном, що вже знеміг від довгої ходьби. Валандаючись від утоми, священик хапається за свого супутника, почуваючи в ньому опору. Раптом Дониссан розуміє, що баришник – сам Сатана, але він не здається, всіма силами пручається його влади, і Сатана відступає
Сатана говорить, що послано, щоб випробувати Дониссана. Але Дониссан заперечує: “Випробування посилає мені Господь У час цю Господь послав мені силу, який тобі не здолати”. І в ту ж мить його супутник розпливається, обрису його тіла стають неясний – і священик бачить перед собою свого двійника. Незважаючи на всі свої старання, Дониссан не може відрізнити себе від двійника, але все-таки зберігає почасти відчуття своєї цілісності.
Він не боїться свого двійника, що раптом знову перетворюється вбарышника.
Дониссан кидається на нього – але навкруги лише порожнеча й морок. Дониссан непритомніє. Його приводить у почуття візник із Сен-Пре.
Він розповідає, що разом з баришником переніс його убік від дороги. Почувши про те, що баришник – реальна особа, Дониссан так і не може зрозуміти, що ж з ним відбулося, ” чиодержимо він бісами або божевіллям, чи став він игралищем власної уяви або нечистої сили”, але це неважливо, як тільки на нього зійде благодать
Перед світанком Дониссан уже на підході до Кампани. Недалеко від замка маркіза де Кадиньяна він зустрічає Мушетту, що часто там бродить, і хоче повести неї звідти. Він володіє даром читати в душах: він прозріває таємницю Мушетты. Дониссан жалує Мушетту, уважаючи її неповинної в убивстві, тому що вона була знаряддям у руках Диявола
Дониссан м’яко перестерігає її. Повернувшись у Камлань, Дониссан розповідає Міну-Сегре про свою зустріч із баришником-сатаною й про свій дарунок читати в людських душах. Міну-сегре обвинувачує його в гордині.
Мушетта вертається додому на грані нового приступу божевілля. Вона призиває Сатану
Він є, і вона розуміє, що прийшла настав час умертвити себе. Вона краде в батька бритву й перерізує собі горло. Умираючи, вона просить перенести її до церкви, і Дониссан, незважаючи на протести палаші Малорти, відносить її туди.
Дониссана поміщають у Вобекурскую лікарню, а потім відсилають у Тортефонтенскую пустель, де він проводить п’ять років, після чого одержує призначення в невеликий прихід у сільці Люмбр. Проходить багато років. Усі почитають Дониссана як святого, і хазяїн хутора Плуи Авре, у якого занедужав єдиний син, приїжджає до Дониссану, просячи його врятувати хлопчика. Коли Дониссан разом із Сабиру, священиком люзарнского приходу, до якого ставиться Плуи, приїжджають до Авре, хлопчик уже мертвий
Дониссан хоче воскресити дитини, йому здається, що це повинне вийти, але він не знає. Бог або Диявол вселив йому цю думку. Спроба відродження виявляється невдалою
Парафіяльний священик з Люзарна разом з молодим лікарем із Шавранша вирішують зробити паломництво в Люмбр. Дониссана немає будинку, його вже чекає відвідувач – відомий письменник Антуан Сен-Марен. Цей порожній і жовчний старий, кумир читаючої публіки, називає себе останнім з еллінів.
Спонукуваний насамперед цікавістю, вона хоче подивитися на люмбрского святого, слава про яке досягла Парижа. Житло Дониссана вражає своєю аскетичною простотою
У кімнаті Дониссана на стіні видні засохлі бризи крові – результат його самокатувань. Сен-марен вражений, але він опановує собою й запально сперечається з люзарнским священиком. Не дочекавшись Дониссана в нього будинку, всі троє йдуть у церкву, але його немає й там. Ними опановує занепокоєння: Дониссан уже старе й страждає від грудної жаби.
Вони шукають Дониссана й нарешті вирішують піти по Вернейской дорозі до Рою, де коштує хрест. Сен-марен залишається в церкві й, коли всі йдуть, почуває, як у душі його поступово запановує спокій
Зненацька йому спадає на думку думка заглянути в сповідальню: він розорює двері й бачить там Дониссана, що умерли від серцевого приступу. “Привалившись до задньої стінки сповідальні… упираючись закоцюблими ногами в тонку дощечку… жалюгідний кістяк люмбрского святого, заціпенілий у перебільшеній нерухомості, виглядає так, немов людина хотіла схопитися на ноги, побачивши щось зовсім разюче, – так так і застиг”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)