Патетична соната – найвищий злет драматичного генія Миколи Куліша
“Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця – розп’ятий міфічний Христос.”
Україна в п’єсі постає розп’ятою і розгубленою, наче на роздоріжжі. Вона обливається кров’ю і кожному до цього байдуже. Усі бачать тільки те, що хочуть бачити: єдину-неділиму Росію, “воскреслу Україну” або зорі революції. Хто ж пануватиме над матір’ю Україною?
Герої наче вболівають за долю держави, а насправді кожний хоче добра і щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби. “Хай живе радянська, хай уже буде й соціальна, аби тільки українська республіка”, – говорить “учитель запорозької крові” Іван Іванович Ступай-Ступаненко. Такі ступаненки ідуть за своїми мріями і слухаються своїх ідеалів, їм потрібне здійснення бажань будь-якою ціною.
Мене вражає, як глибоко Микола Куліш відчуває проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нікому насправді не потрібна. До того ж, автор порушує ще одну проблему
Слід провести паралель між п’єсою М. Куліша “Патетична соната” і новелою М. Хвильового “Я (Романтика)”. У п’єсі є такий самий лікар Тагабат – більшовик Лука, і, що найжахливіше, такий самий “Я” – Ілько Юта, як це не прикро, людина малодушна, що постає ганьбою для ідей революції. Ідеї вирішують долі людей і визначають стосунки між ними, а це, на думку автора, закони хворого людського суспільства.
П’єса “Патетична соната” насправді прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрізь і відчувала кожний її подих. М. Куліш і в житті був повністю відданий Україні, він і жив і помер заради неї.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)