Олександер Великий весь світ звоював
І отеє в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: “Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого? “
Аскет мовить:
“Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене”.
Богиня мовить:
“Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Одну нічку
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно “.
2
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
“Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе”.
З
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;
Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
З її уст вилітають бажання страшні –
Се бажання пожарів, убійства, різні.
Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.
Олександер Великий богині моливсь:
“Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один? “
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
“Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх –
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”.
І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
“Міліонам ти сонце, добродій єси, –
Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси”.
“Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!
І великим, безсмертним почув себе цар.
“Вічно жить! Молодим! А вона?
А вона?
Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо?
Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!”
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
“Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!”
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
“Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!”
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, –
Олександер не ждав її слова – пішов.
6
Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
“Вічно жить молодій, а без нього? О ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть”.
Птолемея знайшла, і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
7
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавілон.
Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.
“Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх!
Се богині є дар. Як з’їси те зерно,
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”.
Спалахнув Олександер: “Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!”
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
“Мені дав його твій генерал Птолемей”.
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
“Вічно жить і любить! День за днем! День від дня
А життя – то борня! А любов – то брехня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця!
Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.
Міліони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вірно любить?
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!”
9
Серед болю в постелі підводиться цар,
І побожно цілує чудовний той дар,
І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він.
І здалось, що вже біль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.