Ідеал Тичини – гармонія природи і людини, інтелекту й духовності, почуття обов’язку, національного і загальнолюдського, землі і космосу. Про це свідчать ранні поезії і найкраща книжка поета – “Сонячні кларнети”. Вона сповнена передчуття сподіваного щастя, яке так і не справдилося.
Надію поета на українську революцію, що мала принести волю, установити справедливість, зробити світ кращим, гармонійним, було потоплено в крові і горі. Так народилася скорботна нога “Сонячних кларнетів”.
Поет приймав революцію, що несла
Одчинились двері –
Горобина ніч!
Одчинились двері –
Всі шляхи в крові!
У циклі “Скорбна мати”, як точно зазначив Василь Стус у статті про поета, “миттєвий спалах радості, спалах революційного піднесення в Україні змінюється довгим розпачем од її жорстокого задушення”. У кожній українській хаті ліричний герой бачить розіп’яту тінь Христа.
У серцях запанувала зневіра, там – моральна пустка,
І цій країні вмерти? –
Де він родився вдруге, –
Яку любив до смерті?
Безперечно, не вмерти країні, де живе дух самого Христа – у народних традиціях, у Слові, в пісні, в молитві, де люди такі добрі і працьовиті! Не вмерти країні, яка так довго боролася за волю і плекала надію на щастя. Все це вчувається в трагічному голосі Божої Матері, що мучиться, як кожна смертна мати на цій сплюндрованій землі.
Трагічним оптимізмом пройнята й поезія, присвячена пам’яті юнаків, які загинули під Кругами в 1918 році. Тичина тяжко сумував за цим знищеним поколінням молодої української інтелігенції, в якому вбачав надію нації, і назавжди увічнив образ юних патріотів у вірші “Пам’яті тридцяти”.
У ці роки настрої в Тичини різко змінюються – від піднесених до песимістичних, але слово його, як і раніше, майстерне, талановите. Поет шукає виходу, прагне осмислити складну реальність. Так, у вірші “До кого говорить” постає страшна картина суспільства, де панує “однокласова ворожнеча”, “цвіль партійноборчих породіль”, “братні зуби, дружній зиск”. Поет спромігся на страшну правду.
Фраза “Брати – однокласові кати” сказана в той час, коли поняття класової боротьби ставало гаслом.
Так прорвався в Тичини крик болю від усвідомлення чергової Трагедії українських визвольних змагань, що були жорстоко придушені Росією.