Скіфи
Мільйони – вас. Нас – тьми, і тьми, і тьми.
Потуга наша – незборима!
Так, скіфи – ми! Так, азіати – ми, –
З розкосими й захланними очима!
Що нам година, те віки – для вас!
Ми, як послужливі холопи,
Тримали щит між двох ворожих рас –
Монголів та Європи!
Віками вашого ковадла дзвін
Заглушував громи лавини,
Вам казкою страшною був загин
І Лісабона, і Мессіни*!
Ви сотні літ дивилися на Схід,
Перлини наші зором жерли,
Чекали, глумлячись, коли – в похід,
Коли гармат наставить
Ось – день прийшов! Б’є крилами біда,
Та наступає час потали,
І, може, там ростиме лобода,
Де ваші Пестуми** стояли!
Старий премудрий світе! Доки в гріб
Не впав ти від нудьги й достатку,
Спинися перед Сфінксом, як Едіп,
І древню розгадай загадку!..
Росія – Сфінкс. Печальна, і ясна,
І чорною залита кров’ю,
Вдивляється, вдивляється вона
В твій вид – з ненавистю й любов’ю!
А так любить, як любить наша кров,
Ніхто вже з вас давно не любить!
Забули ви, що в світі є любов,
Котра і спалює, і губить!
Ми любим все – студених чисел струм.
І дар видінь
Нам ясне все – і галльський гострий ум,
І хмурявий німецький геній…
Ми знаєм все – паризьких вулиць жах,
Венеціанські прохолоди.
І пахощі в цитринових лісах,
І Кельна піднебесні зводи…
Ми любим плоть – її засмагу, й смак.
І плоті млосний, смертний запах…
Чи ж винні ми, як хрусне ваш кістяк
В тяжких і ніжних наших лапах?
Ми звикли за вуздечку на скаку
Ловити лошаків огнистих,
Ламати коням спину їх важку…
Рабинь смиряти норовистих…
Прийдіть до нас! В обійми – із хуртеч
Війни жахної, в мир – з прокляття!
Допоки ще не пізно – в піхви меч,
Товариші! Ми станем – браття!
А якщо ні – чекайте горя й мсти!
І нам доступне віроломство!
В тисячоліттях буде вас клясти
Сумне, знекровлене потомство!
Ми широко в могутньому строю
Розступимось у хащу дику
Перед Європою! Ми вам свою
Покажем азіатську пику!
Ідіть усі, ідіть аж за Урал!
Ми звільнюємо поле бою
Моторів, де скрегоче інтеграл,
З монгольських дикунів ордою!
Ми вам не щит! І вже в найважчу мить
За вас не станем, як опока.
Подивимся, як смертний бій кипить,
Щілиною вузького ока!
Не рушимось, як буде лютий гун
Мерців обшукувати ласо,
Міста палити, в храм вести табун,
Пекти із білих бранців м’ясо!..
Отямся, ветхий світе! Глянь – вперед!
І вслухайся в поганську ліру! –
Вона востаннє кличе на бенкет,
На братню учту праці й миру!
Маються на увазі землетруси в цих містах, які дощенту їх зруйнували.
Давньоримське місто, зруйноване сарацинами в XI ст.
“Весно, весно, без меж і без краю… “
Весно, весно, без меж і без краю,-
Владо мрій, що без краю зроста!
О життя! Пізнаю і приймаю!
Шлю привіт тобі дзвоном щита!
Вас приймаю, недолі погрози,
Ласко долі, – вітання й тобі!
В зачарованім царстві, де сльози,
В тайні сміху – не місце ганьбі!
Вас, безсонні за спірками ночі
І світання в фіранках вікна,-
Все приймаю, аби тільки очі
Дратувала, сп’яніла весна!
Сіл пустельні приймаю оселі,
Зруби міст, весь їх морок і бруд,
Піднебесні простори веселі
І пекельний невільницький труд!
Ось, розвіявши в вітрі шаленім
Коси-змії, ти мчиш, ніби птах,
З нерозгаданим божим іменням
На затиснутих зимних устах.
В цім спітканні ворожім не кволий,
Я ніколи не кину щита…
Ти плечей не відкриєш ніколи…
Влада мрії над еами зроста!..
І дивлюсь, ворожнечу зміряю,
Все – ненависть, прокльони, любов;
За тортури й погибель – я знаю –
Все приймаю!.. І знову! І знов!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)