Срібна нитка надії рветься в холодних руках моїх, а замість неї з’являється чорна нитка туги… як же зробити так, щоб після мене люди жили краще?
Я живу в цьому світі, світі скла і бетону, світі байдужості. Я йду по вулиці і не бачу людей. На мене цілком людськими очима дивиться порожнеча. Хочеться втекти, сховатися, закрити двері на замок і закричати. Тільки ніхто не почує мене і від цього боляче подвійно.
Чому сьогодні всім все одно? Чому сьогодні помирають почуття? Питання ці, відштовхуючись луною від стін, відлітають кудись далеко,
Ночами я часто не сплю, просто лежу і порожніми очима дивлюся в стелю. Відчуваю, як з кожною хвилиною час тече все швидше.
І мені моторошно від цього. Але вже вранці я сама поспішаю у справах, не помічаючи того, що робиться навколо. А наступної ночі я знову думаю: любов, дружба, думки про щось, що виходить за рамки буденного, вже майже не знаходять відгуку в серцях людей.
Це зводить з розуму…
І знову ранок, і знову я забуваю про почуття, стаючи схожою на машину з чіткою програмою. Наш час – час байдужості та розрахунку. Кожен живе тільки собою. “Не чіпайте мене, і я не трону
Якщо один перейде іншому дорогу, перший обов’язково помститься. Закон кам’яних джунглів говорить: “Кожен сам за себе!”. І його останнім часом дуже рідко порушують. Людям хочеться душевного тепла, а вони бояться дати його один одному. Людина живе в кам’яному будинку без дверей…
Тільки з вікнами. З цієї в’язниці можна тільки відлетіти. І багато летять… ось тільки
Не вгору, а вниз…
А ще наш світ – світ несправедливості, ненависті, жадібності. Ми дивимося телевізор, просто спілкуємося з людьми, і звідусіль чути,
Що все можна купити. І багато говорять це у відкриту. Ненависть… Скільки горя через неї… Ненависть породжує нову ненависть і
Страх… Я питаю: “Що робити?”. Але я не чекаю відповіді, тому що її немає.
А за наше зло світ платить нам несправедливістю, а природа – страхітливими катастрофами.
Чому одні крадуть і живуть щасливо, а інші чесні, але живуть бідно? Чому єдиний син люблячих батьків – наркоман? Чому дівчинка, яка виросла в благополучній сім’ї, кінчає життя самогубством? У кого-небудь є пояснення?
Ні… Сход льодовика, повені, землетруси, хвороби, що нам ще потрібно пережити?
Людям більше не можна страждати, людям треба жити заради Життя. Тому ми самі повинні будувати той світ, який хочемо бачити в
Майбутньому. Мені боляче, але, може бути, боляче тільки мені? Мені самотньо, але, може бути, самотньо тільки мені?
Може бути, мої думки – це мій егоїзм? Якщо це так, то я рада…
Хочу ще сказати наступне. Найстрашніше відбувається з людиною від відчуття непотрібності і самотності в цьому світі… Бережіть себе і своїх близьких від цього. І любіть життя, яким би важким воно б вам не здавалося.
Адже, можливо, все не так вже і погано. А я дивлюся на це життя через чорні окуляри і не можу їх зняти…
Сонце вийшло з-за хмари, і разом з ним з’явилася нова надія, надія на те, що після мене люди будуть жити краще… Вірте! Сподівайтеся!
Любіть! І наш час стане кращим з часів, кращим стане і наше майбутнє!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)