Мої роздуми над долею дитини-сироти після прочитання вірша Т. Шевченка “Мені тринадцятий минало”
Коли живеш у сім’ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним-Але ось я прочитав вірш Т. Г. Шевченка “Мені тринадцятий минало” – і моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовить словами! Яким же різним є поняття щастя, “раю” для
Для його відкритої душі цей “рай” – скрізь! І Господнє небо, і сяюче сонце, і село, і веселе ягня – це те, від чого на серці хлопчика “так любо, любо стало, неначе в Бога”. Ми бачимо, що душа його налаштована на добро, яке відлунює у словах молитви: “Тоді так приязно молилось… ” Це – світ душі Тараса-хлопчика, малого сироти.
Та є ще дійсність, у якій
… недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
У цьому сирітському світі “село почорніло”, “небо голубее… помарніло”, /не мої ягнята”,
Та ця омана недовговічна: кришталевий дитячий “рай” розбивається суворою дійсністю Залишається тільки гірко шкодувати за тим, що “Господь не дав дожить малого віку в тім раю”, змиритися із сирітською долею “юродивого”, що “людей і прокляв!.”
(2 votes, average: 5.00 out of 5)