За словами українського письменника В. Шевчука, він – “типовий зразок автора для вузького кола читачів і обмеженої аудиторії”. І це дійсно так, адже більшість його творів – це розмова з самим собою, роздуми про людей і оточуючий світ. Ознакою серйозності для письменника є готика, а химери, притчі і містика допомагають йому зрозуміти і побачити найбільш істотні проблеми сучасності. Мабуть, саме тому В. Шевчук у своїх повістях і оповіданнях звертає велику увагу на внутрішній світ героїв і багато експериментує.
Одним з таких творів
Герої роману постійно знаходяться ніби у двох різних вимірах – у реальному та вигаданому, уявному. Ці світи співіснують, переплітаються, але через це долі героїв не змінюються.
Услід за цим птахом під вікнами Галини з’являвся у сірому костюмі Анатоль. Саме після цих фантастичних снів у Галини народився син, який і повернув її до реального суворого життя.
Подвійним життям жив і старий козопас Іван Шевчук. Автор характеризує його так: “Розумне і шляхетне обличчя. Чоловік був задуманий, і, здавалось, не він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертали писки до господаря, а що він не зважав, ішли далі, покивуючи”.
Виявляється, що кожного вечора Іван щось записував у великій бухгалтерській книзі. Що ж він писав? Це так і залишилося таємницею.
Стає відомо тільки те, що цю книгу отримав у спадок хлопець, який читав її і вдень, і вночі.
Дід Іван інколи міг розуміти гармонію природи, чути голоси квітів і дерев. Цим він нагадував іншого літератор нуго героя – дядька Лева з “Лісової пісні” Лесі Українки. Іван Шевчук був розумною і благородною, щедрою і доброю людиною. Він настільки сильно кохав свою жінку, що навіть на відстані відчував стан коханої: “Він і справді бачив її серце, яке нерівно билося і наче захлиналося кров’ю, яку мало відганяти від себе, – червоне кружало, що скорочувалось і тремтіло”.
Іван Шевчук помер за півтора десятка років до того, як зі своїх мандрів повернувся “блудний син” Галини Іванівни, який і захопився дідовими рукописами. Хто знає, збагне він почуття і думки старого козо паса, яки, мабуть, будуть дивними у час розбещеного урбанізацією механізованого віку. За думкою автора, він просто повинен зрозуміти, що бажав йому сказати дід Іван, як повинні розуміти і всі інші прагнення та заповіти своїх предків.
Майже всі герої роману “Діми на горі” наділені філософським та поетичним сприйняттям оточуючого світу, відтвореного письменником у яскравих, захоплено виписаних пейзажах. Усі вони озвучені, живі і рухливі. Саме вони допомагають розкрити поетичність українського народу, його міфи і казки, легенди і пісні. У цьому романі-баладі В. Шевчуку вдалося зробити значний крок у побудові поетичного світу.
А його герої досягли гармонії з навколишнім світом і повної рівноваги почуттів тільки після поривань у химерне і незвідане, тільки після повного єднання з природою.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)