* Хвалу й наклеп приемли равнодушно
* И не оспоривай дурня.
Однак по своєму змісті ці рядки Пушкіна радикально відрізняються від відповідних рядків як Горация, так і Державіна. В оді Горация муза близька д свого міфологічного нраобразу; неї, божественній покровительці, поет “передоручає” гордість своїми успіхами й у неї ж вымаливает нагороду:
* Гордість заслужено,
* Мельпомена, вияви,- мені ж, прихильна,
* Кучері лавром опов, галуззю дельфийскою.
* Державін говорить у сутності те ж:
* Про муза! загордися заслугою справедливої,
*
* Непринужденною рукою неквапливої
* Чоло твоє зарозвівайся безсмертя вінчай.
Творча Природа музи ні в Горация, ні в Державіна навіть і не згадана; і в тім і в іншому випадку це – муза врочистого фіналу, муза, що підносить (“загордися”) поета за його заслуги перед державою над всіма іншими людьми й награждающая його вищою нагородою – вінцем безсмертя. У пушкінській музі немає нічого церемоніально-парадного; вона – уособлення посланого поетові долею (природою, богом) творчого дарунка. Саме тому перші звернені до неї слова – не про вінець, а про
Питання про сутність поезії, про таємниці натхнення, про тимчасовому й вічному в утворах поета, про положення поета в суспільстві й, зокрема, про його відносини із читачами завжди були в центрі уваги Пушкіна. Багато хто його вірші, присвячені цим темам (“Розмова книгопродавца з поетом”, “Пророк”, “Поет”, “Поет і юрба”, “Арион”, “Відповідь анонімові”, “Луна” і ін.), були до 1836 року надруковані, і, стало бути, найбільш вдумливі й пам’ятливі читачі того часу могли зрівняти зміст цих віршів зі змістом “Пам’ятника”. І все-таки поет вирішив допомогти їм і нагадав свій сонет “Поетові” (1830):
* Поет! не дорожи любовию народної.
* Захоплених похвал пройде хвилинний шум;
* Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,
* Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.
* Ти цар: живи один.
* Дорогою вільної
* Іди, куди тягне тебе вільний розум,
* Удосконалюючи плоди улюблених дум,
* Не вимагаючи нагород за подвиг шляхетний.
* Вони в самому тобі.
* Ти сам свій вищий суд;
* Усіх суворіше оцінити вмієш ти своя праця.
* Ти їм чи задоволений, вимогливий художник?
* Задоволений? Так пускай юрба його сварить
* И плює на вівтар, де твій вогонь горить,
* И в дитячій жвавості коливає твій триніжок.
Відразу ж впадають в око дослівні збіги: у сонеті “Поетові”: “Почуєш суд дурня…”; в “Пам’ятнику”: “…і не оспоривай дурня…”, у сонеті: “Не вимагаючи нагород…”; в “Пам’ятнику”: “…не вимагаючи вінця…”. Крім того, у сонеті “Поетові” зіставлені й зрівняні захоплені похвали – з одного боку – і суд дурня, сміх юрби – з інший, точно так само як в “Пам’ятнику” – хвала й думка дурня заодно з наклепом. І триніжок, і палаючий на ньому вогонь, і вівтар – все це деталі, узяті з образного арсеналу античності, мають те ж значення, що й муза в “Пам’ятнику”. Якби подібність двох цих віршів обмежувалося тільки що наведеними прикладами, то його зміст був би більш-менш ясний: “посиланням” на сонет Пушкін як би доповнював і, природно, підтверджував зміст п’ятої строфи “Пам’ятника”.
Але такий висновок було б передчасним. У другому вірші “Пам’ятника” говориться про вдячну пам’ять народної:
* До нього не заросте народна стежка…
* А в першому вірші сонета сказане щось, очевидно, прямо протилежне:
* Поет, не дорожи любовию народної.
И ще один, не менш важливий контраст: в “Пам’ятнику” люб’язна народу й самому поетові воля протипоставлена жорстокому століттю; це значить, що мовлення тут іде насамперед (хоча й не винятково) про соціальну волю, тоді як у сонеті говориться про волю поета від усякого впливу ззовні (у тому числі й з боку народу), тобто, по суті, усе про ту ж слухняність поета одному тільки “веленью божию”, про його вірність своєму покликанню.
Таким чином, виявляється двоякий зміст співвідношення цих двох добутків: сонет “Поетові” всім своїм змістом дійсно підкріплює й доповнює зміст п’ятої строфи й разом з тим заперечує те, що затверджується в попередніх чотирьох рядках “Пам’ятника”. У свій час була висловлена думка, що корінні, заповітні свої эстетические погляди Пушкін висловив саме в п’ятій строфі, а в четвертій і в трьох попереднім він пророчив і іронічно переказав судження тих майбутніх істориків літератури й критиків, які керуються ветхим і помилковим принципом, начебто повчальна користь є щирою метою поезії
(1 votes, average: 5.00 out of 5)