“Щастя – це бути із природою, бачити її, говорити з нею” – так писав більше ста років тому Лев Миколайович Толстой. От тільки Природа в часи Толстого й навіть набагато пізніше, коли дітьми були наші бабусі й дідусі, оточувала людей зовсім інша, чим та, серед якої ми живемо зараз. Ріки тоді спокійно несли в моря й океани свою прозору воду, ліси стояли такі дрімучі, що в їхніх галузях заплутувалися казки, а в блакитному небі ніщо, крім пташиних пісень, не порушувало тишу. А зовсім недавно ми зрозуміли, що всього цього: чистих рік і озер, дикого
Серед них дуже й дуже важлива – охорона навколишнього середовища.
Окремим людям, зайнятим своєю роботою, часом важко було помітити, як убожіє природа, як важко було коли – те догадатися, що Земля кругла. Але ті, хто постійно пов’язаний із природою, люди, які неї спостерігають і вивчають – учені, письменники, працівники заповідників, багато хто інші – виявили, що природа нашої планети швидко бідніє. І стали говорити, писати, знімати фільми про це,
Про взаємини між людиною й природою пише із щиросердечним болем Б. Васильєв. Його роман “Не стріляйте в білих лебедів” – добуток про сучасне життя, головна тема якого – споконвічний конфлікт між силами добра й зла. Не тільки пробним каменем стає відношення до природи.
Вона стає не тлом, а немов би діючою особою, бере участь у розвитку сюжету.
Відношення до природи розділяє персонажів на два табори. На ті, хто розуміє й любить її, і інших, жадібних, жорстоких. От Єгор Полушкин – правдошукач і поет, найтіснішими узами пов’язаний з рідним грунтом, невдаха й бідолаха. Це тому, що Єгор живе за законами серця й совісті, сприймаючи мир через благополуччя, трагедію краю. Він страждає душею, зауважуючи на кожному кроці, як відірвалася людина від природи, наближаючи її до людей.
Але, як і Лермонтовский герой, він стає предметом глузувань. Помнете:
Проголошувати я став любові й правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали, скажено камені
Інше справи Федір Бур’янів, для якого природа не існує сама по собі. Він лише хоче взяти в неї те, що можна, вигадати для себе, а що залишиться іншим людям, нашим нащадкам, йому байдуже. Ми так багато стало на землі, стільки на ній побудовано міст, заводів, фабрик, стільки землі розорано, що мимоволі людина стала тіснити природу, усе більше й більше порушуючи її закони.
Зараз уже люди стали сильніше природи, і перед їхніми рушницями, бульдозерами й екскаваторами вона встояти не може.
Про це творчість прекрасного письменника Валентина Распутіна. “Прощання із Запеклої”, інші його книги про те, що природа, земля й людина і їхні взаємини – проблема не звичайна, а глибоко моральна, що зачіпає саме існування людей як людей. Природа була й повинна залишатися вчителем людини і його нянькою, а не навпаки, як загордилися люди.
У цьому повідомленні мені б хотілося зупинитися на дуже своєрідному творі Распутіна “Живи й помни”. Письменник показує в повісті початок весни, пробудження природи й життя. І на тлі такого стану природи зображена злодійська й доля, що ховається, Андрія Гуськова і його дружини Настены. Андрій – дезертир, сама природа в зображенні автора собою йому докір.
АЛЕ судити його важко, так письменник і не виносить свого вироку. Однак у воєнного часу свої закони: його чекає безжалісний трибунал. Гуськов попадає в робинзоновские умови, ховається серед дикої природи.
Між ним і його селом – Ангара, немов риса між минулим і теперішнім життям. Тільки Настена порушує цю границю. Доля бідної жінки трагична.
Вона кидається в ріку. Письменникові вдається краще розкрити моральні страждання героїв через образи природи.
Ніщо не може замінити нам живої, мінливої природи, виходить, настав час спохватитися, по – новому, набагато бережнее, дбайливіше, ніж колись, ставитися до неї. Адже ми самі теж її частка, незважаючи на те, що відгородилися від її кам’яними стінами міст. І якщо природі стає погано, неодмінно буде погано й нам.
Ця думка присутня в повісті Г. Н. Троепольского “Білий Бим Чорне Вухо”. Автор уважає, що людина лише тоді може називатися так, коли в основі його моральності лежать справді гуманістичні ідеї й початку. Щира доброта не має потреби в голосних фразах.
Вона проста й скромна, невіддільна від інших високих властивостей людської душі. І письменник переконливо довів це, показуючи на шляху Бима до хазяїна й шляхетних тим, хто живе за законами паразитизму.
І знову, як і в інших добутках, мірилом висоти людського духу стає любов до природи. Історія Білого Бима написана в ім’я й у порятунок “братів менших”. Вона також створена в порятунок людської душі, в ім’я людяності. Такі книги вчать нас бачити й розуміти природу, цінувати красу, любити.
Адже людина по – сьогоденню береже й захищає тільки те, що любить.
У передмові до творів Н. И. Сладкова мені дуже сподобалося одне висловлення. “Ми з нетерпінням чекаємо сигналів з космосу, від далеких цивілізацій. І як – те не прислухаємося до сигналів, що безупинно звучать у нас на землі, позивних птахів і звірів… Вслухайтеся в голоси живого!
Я проаналізувала поетичний арсенал двох сучасних і дуже багатьма улюблених поетів. Їхня лірика часом дуже різна по своїй спрямованості. Розрізняються й ліричні образи. Глибоко індивідуальні й Мова обох письменників, їхні поетичні пристрасті. Однак неминуче ми приходимо до думки про те, що в їхній Творчості чимало й родинного. І, напевно, головне, що їх поєднує – це мета творчості, прагнення проникнути в душу людей.
Обоє вони вважають, що “поет у Росії – більше, ніж поет”. Обоє прагнуть будити в серцях людей добрі почуття лірою. Це адже властиво нашої поезії із часів Пушкіна й навіть раніше.
Олексій Миколайович зобразив дуже далеку від нас епоху. Здається, не ті вже часи, не ті вдачі, змінився сам вигляд нашої країни. Але якщо повнимательнее вдивитися, то ми побачимо, як багато загального між сьогоднішнім нашим переломом і тим часом, коли, по вираженню поета, Росія “мужніла з генієм Петра “.
Як багато загального все-таки в характері нашого народу збереглося! І знову та ж проклята проблема: наздогнати Європу! І в тім, що письменник дозволив нам вдивитися в самих себе в іншій епосі, величезна його заслуга.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)