Два різних сторіччя. Дві не такі вже й різні долі. І одна незмінна любов, одна одвічна тема поезій, одна найдорожча для двох поетів. Т. Шевченка і В. Стуса, батьківщина – Україна. Молився на неї великий Кобзар.
Все життя було принесене їй в жертву і В. Стусом. Їхні почуття до Батьківщини – це насамперед вимоглива любов, яка не прощає гріхів, похибок, вимагає бути золотом найвищої проби.
Шевченкові було дуже боляче бачити, як земля, що народила гайдамаків, Гонту, Гамалію, запорожців, стала батьківщиною гречкосіїв, які деруть шкуру з брата.
Можна розмірковувати, що було легше; кріпакові Шевченку в XIX сторіччі пережити роки заслання та царську рекрутчину чи простому українцеві Василеві Стусу в XX витримати мордовські та колимські гулаги. Але ясно одне: в роздумах про власну долю вони були єдині. Поети свято вірили, що обраний ними шлях справедливий. Згадаймо в Шевченка:
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою.
(“Доля”)
Читаємо у Василя Стуса:
…жив, любив і не набрався
ненависті, прокльону, каяття.
(“Як добре те, що смерті не боюсь я”)
Шевченківське у Стуса – це не вплив і не наслідування. Це те духовне повітря, що оточувало поета, це той світ, у якому він жив. Подібність біографій, єдина віра і джерело натхнення – Україна, однакові життєві цінності.
Незламність, твердість духу, впевненість у своїй правоті. І бажання вистояти, не відступатись від самого себе. “Караюсь, мучусь… але не каюсь!” – ось гасло життя Шевченка. І слова його молодого нащадка: “Ні. Вистояти… І власної недолі спізнати тут, на рідній чужині”.
Так гармонійно і трагічно зазвучали ці дві поетичні струни в симфонії української поезії. Але їх мелодії, ритми, незважаючи на одну тональність, різні. Тотожність вдачі, віри, стійкості, світобачення, але не тотожність поетичної форми.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)