***
Березень у циганських районах
Синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень
Ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона
І підіймається дим шляхами систем опалень
Циганські родини останні згустки Шанхаю
Приносять додому харчі і збіжжя готове –
Строкаті густі килими які вони розпинають
Цвяхами на голих стінах ніби тіло христове
Легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах
Русла які вони правлять на передмістях
Усе замішано мудро на свіжих розталих водах
На втоплених перехрестях і добрих вістях
Цим
Порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях
Тримається небо рухається низько над головою
Оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя
Втрачаєш відлигу наче важливу ланку
Навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне
Ще дивиться богородиця як до самого ранку
В крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна
***
МУЗИКА ДЛЯ ТОВСТИХ
Юрій андрухович в цьому притулку для літніх
Сварливий сімдесятирічний письменник
Автор напівзабутих детективів
Доглянутий містом і профспілками
Він – із купою старечих заморочок
З
З фенечками на жилавих зап’ястях
З бритвами і виделками посеред кімнати
Переводить стрілки годинника на зимовий час
Віддихується слухає голос за кадром:
Сальман рушді – індієць
Юрій андрухович – українець
Якщо ти не схибив
Поезія твого народу зрозуміла іншим
Без перекладу
Навіть коли тобі на це насрати
Тридцять років без війни
Тридцять років без майбутнього
Тридцять років старої музики
Писання в порожнечу
Країна з аграрним драйвом
Ось вони твої валізи
Твої нирки
Твоя література
Коли тобі минає 64
І коли кров пригальмовує щоби подумати
Куди їй далі бігти
В цьому місці
Так саме
В цьому місці
Швацька машина всесвіту ридає до ранку
Крутить свої замучені механізми
Не зупиняючись
Ні на мить
І ось приходить ранок під вікна притулку
І небо коричневе після дощу
І риби на пательні лежать ніби
Коханці на розпеченому серпневому ліжку
І юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя
Переглядає вчорашні газети і
Підкреслює маркером свої прізвища
Підкреслює думки що йому сподобались
Підкреслює імена померлих друзів
Підкреслює цікаві радіопередачі
На наступний тиждень
Зграя слів і натовп перехожих
Таке дахау лишається від цілого покоління
І вже виходячи на сніданок
Пізніше
Помічає ніби між іншим:
Тепле повітря
Сухе повітря
Шкода лишень що немає птахів
Утім їх ніколи і не було
В цьому бараці
***
АВІАХЕМ
Я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався
Дивився на ранкові суботні балкони
Світло стільки світла
На шворках жіноче прання
Печальні метелики за годину до від’їзду
Мені розповідали щось про це свято
Я ще бачив людей що рухались до іподрому
Десятий рік революції
Зеппеліни у небі горіли ніби червоні комунарські серця
Грілося молоко на єврейському ринку
Тихе і покірне мов гнані апостоли
Я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити
І маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами
Молоді авіатори що стояли на полі
Тримали в руках телефонні записники
Мов потріпані біблії
Перебирали в кишенях арахіс і презервативи
Гляділи як раптово літак починає падати
І як пілот щоб не звалитись на глядачів
Спрямовує його на дерева
І я подумав боже блаженне світло твоє
Спасенні твої діти що курять чорний тютюн
Спасенні курці з пальцями коричневими
Ніби зіниці хворих жовтухою
Спасенні перетинки твоїх крил все що нас переповнює
Розміреність літніх світанків
Роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона
Зламаний наче троянда хребет авіатора
Солодке блакитне повітря його протигаза
***
НЬЮ-ЙОРК – ФАКІН СІТІ
Ніби не вода ніби не витікала
Не збивала з ніг не холонула на камінні
Лише закинутий на хідники під
Аритмічну музику і веселі піднебесся
Я знаю – годі щось винести із такого досвіду
Коли придорожня оса перелітає за вікном у південному
Напрямку
І незалежні радіостанції першими сповіщають
Про наближення міста
Вже тоді як псується погода
Ні везіння тобі не буде ні заспокоєння хоча ніби
Так мало статись
Із-за рогу вибрідає юний трансвестит
В довгому дощовику і теплій спідниці
Стоїть перед своїм під’їздом шукає ключі дощ тече обличчям
Фарба збивається під очима наче бруд під нігтями
Великі сині краплі скочуються на тонкі вилиці
На в’язаний одяг і чорні ботинки
Ніби і справді не лишилось слідів
І пам’ять ніби не вода і не холоне глибоко в тілі
Любов до великих населених пунктів
Ніби любов до дерев що ростуть незалежно від тебе
Говориш собі засинаєш непомітно
І очі закочуються під повіки
Наче згублені іграшки
***
ГОТЕЛЬ ХАРКІВ
Декадансовий оркестр кінця сімдесятих
Який з усіма своїми утробними колонками і
Краденим репертуаром працював у готелі харків
Блиск і ропа підгниваючої системи
Це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще
З дитинства
Сутінки країни тепле дихання ЧК
І провінційний харків з його абрикосами і заточками
Тепер ми спимо разом у цій кімнаті
І не чуємо оркестру
Лише солодкий запах телефонних слухавок
Лише білі згустки жувальної гумки
Приліплені кимось до столу звисають немов кажани
Старі музиканти ті які вижили
Ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу
Час просто ламає всім карки
Без жодних питань
Без жодних жодних питань
Ах ця партизанська війна яку вели
Хтось ще і досі вірить чекає вістей
Вона і тепер виступає тихо з імли
І маркером болю торкає сплячих дітей
І сонце без руху лежить собі на горбах
Трішки вище від ластівок і дротів
І той хто захоче іти по наших слідах
Слідів не знайде хоч як би того хотів
Так так переконуєш ти – джімі гендрікс
Цей старий пройдисвіт
Насправді він був етнічний українець
Так тато єврей мама мулатка –
Навчалася на підготовчому факультеті
Виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі
Вже там деградував морально і фізично
Відбився від громади вийшов із пласту
Ти що не віриш?
Записав кілька номерних альбомів
Захлинувся своєю блювотою
Потонув у власному гівні
Всі ви українці такі
Холодне начиння часу облич і речей
Ображені пам’яттю свідки розмиті загати
Це ніби ріка що невпинно тече і тече
Незалежно від того чи будеш ти перепливати
І зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети
Запізнюється зникає і не говорить йому
Яка вже знає що можна і не прийти
Проте ще не знає чому
Велкам ту бі готел харків
Потяг який прибуває на мирні переговори
Ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом
Завжди з тобою ці голоси в коридорі
Завжди з тобою ці дотики порожнечі
Важкі підмурівки світу чорні опори
Вона подовжила термін перебування
Вона і далі чекала на кореспонденцію
Лиши адресу маєш де записати?
Готель харків до запитання
Але ніхто-ніхто
Ніколи і ні про що
Так і не запитав
***
ПЕТЕУ
Ця молодість початку дев ‘яностих
Н. ф.
Щасливо – говорять вони – до наступного року
Господь копається в давніх блокнотах
З якими постійно має мороку
Знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
Й викреслює їх імена
Щасливо жовта цегляна дорого
Хто мав дійти той дійшов
Ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
Рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
Лишає снайперські мітки
На душах і на речах
Швидкі саламандри світла сарана олівців
Щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці
Безумні іспити школа життя трахане петеу
Сонце випалює вимотану траву
Добрі часи погані часи – вони залишали шанс
Коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
Й виригував палений польський шнапс
Коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
Що чути навіть як дихають в небі птахи
Мудрість речей якої стане як її не витрачай
Тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
Вуличний секс фасований чай
Скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
І що цікаво – на кожну була стаття
Скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
Школа яка не навчила нічому
І час що нічому також не навчив
І я гадаю – вічна марното адже ця лажа трива
І добираю слова:
Поразки завжди забуваються наче біль
Важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
Складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик
Якщо ти звичайно не звик
Тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
Коли українець прийде до бога я знаю що саме він
Скаже йому
Він скаже богові знаєш док
Мене не кличе твоя труба
Якщо я весь час боровся з собою
Хто сказав що це боротьба
Всі ці підлітки такі беззахисні проти років
І їхні серця тверді наче грифель
Та разом з тим наче грифель крихкі
І тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
І пластиковою запальничкою прогрівать небеса
***
ПАЦИФІК
Не знаходячи перешкод,
Не втрачаючи висоти,
Каравани підземних вод
Пробиваються
Під мости.
Оборонні цехи, цехи
Обступає пустка, гілля.
Землероби і пастухи
Покидають спати
Поля.
Навіть голосу тихий сплеск,
Ніби рух механізму, коліс,
Доторкнувшись твоїх небес,
Залишає гострий
Надріз.
І тонка структура зими
Розпадається повсякчас
На дороги, вікна, доми,
Що ростуть невпинно
Між нас.
Так немовби зрушено міст,
І кружляє сонце вини,
Наче ми спричинили цей ріст
Мовчазної
Садовини.
Наче все, що буде й було –
Кимось вирощене зело,
І вмовкає глина дзвінка
Під стопою
Садівника.
***
Сонце серпневих базарів і мух.
Сонце сухотників і щільників.
Ранкове радіо, ніби пастух
Для підлітків і жуків.
Слини кришталь на твоїх устах –
Ісусе тиші, Ісусе вина.
З усіх печалей найбільш проста
Щоосені вирина.
Темінь в кістках залягає зісподу,
І кров витягує в тілі глибоко,
Мов хто перекачує свіжу воду
І підгодовує рибок.
Все це лиш спроба углибині
Розгледіти риси твого лиця.
Тому так солодко пахнуть мені
Овочів мертві серця.
Тільки мовчить заслона небес,
Мовчить так довго, що я вже звик,
Так довго, що відповідь втрачає сенс
І затікає язик.
***
Дим по деревах, вода.
Небес остуда тверда
Не зрушиться
Ні на мить,
Доки ця крона
Стоїть.
Доки із височини
Насиченість
Деревини
Дотягується гіллям
До темних
Небесних ям.
Доки ця сув’язь чіпка
Високо перетіка,
Протискуючись углиб
З умінням
Підводних риб.
Зелень дражлива, як ртуть,
Мов русла вгору течуть,
І їхніх
Розмитих меж
Нізащо не перепливеш.
***
Пітьма
Вертається у штольні.
Я впізнаю
І полишаю
Твій ранок – довгий і коштовний,
Немов збирання урожаю.
Такий
Кінець оповідання,
І вже патруль
Сурмить побудку
На теплих дюнах прокидання,
На жовтих побережжях смутку.
Від приступів
Мовчання, тиші,
Від пилу
По нічних лаштунках
Все вищі тіні, все скупіші
Деталі у твоїх малюнках.
Але чуттям,
Яке осіло,
Орнаментом
В старих тканинах
Ти вмієш розрізняти світло
В деревах, друзях і тваринах.
Так само
Рік важка протяжність –
Заповнена дбайливо
Ніша –
Плекаючи з роками вдячність,
Стає чим глибша, тим тихіша.
***
З відлигою швидко пітніє скло,
Вичищається крига, мов рештки луски,
І сніг, ніби пряжене молоко,
Невагомий робиться і легкий.
За довгу зиму я втратив лік
Різнобарвним світилам, тіням узвиш,
Які проживають горішній вік,
Наче отари між пасовищ.
І хоч блукають нічні стада,
Та завжди приходять з чужих сторін,
Бо стежка їх біла, а віра тверда,
Ніби ще не розведений аспірин.
***
Музика, очерет,
На долоні, руці.
Скільки пройде комет
Крізь понадхмар’я ці.
Як проступа тепло
Через ріки, міста.
Все, що у нас було –
Тільки ця висота.
Все, що трималось вій,
Голос печальний, плач,
Я скидаю на твій
Автовідповідач.
Поїзд твоїх химер
Не зупиняє біг,
Нам з тобою тепер
Падає різний сніг.
Нарізно кров поспіша,
Солодко шириться лет,
Тихо росте душа,
Мов ламкий очерет.
***
СВЯТИЙ ІОАН КЛІМАКС
Святий Іоан Клімакс вирощує полум’я газових плит.
Плечі Святого Іоана Клімакса вкриває фарбований оксамит.
І нігті Святого стягнені лаком, а пальці обвиті свинцем,
І тепла косметика, ніби злива, зволожує йому лице.
Ти маєш для нього вчорашній хліб, котрий лежить, мов сніг.
Він міг би до тебе врешті прийти, якби він і справді міг.
Але його шлях не має кінця, а карти його старі,
Тільки серце, мов рибний міхур, трима його нагорі.
І він обійде колючий сад, зітканий із ворсинок,
Він скаже тобі, що кожну дорогу насправді різнить
Лише кількість зупинок,
Що без тебе навіть віконне скло ріжеться відданіше і тупіше,
Адже самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім,
Що ти і сам нікому не пишеш.
Тому ти часто бачиш вві сні ранкове провалля дверей,
З яких вибігає маленька дівчинка і дивиться вздовж алей,
І легко іде, відвівши очі від світла і висоти,
Навіть не маючи віри у те, що треба кудись іти.
***
Теплий кисень.
Відкрито пори.
На загати
В небесній шкірі,
На затемнені коридори
Обережно,
В протягах, пір’ї,
В жовтих проймах
Мерзлих приміщень,
В парафіні,
В оздобах жерсті,
Спершу хистко, затим – пряміше
Сходить снігу
Ламке пришестя.
Зріють ріки –
Щоранку різні,
І в воді,
Що втрачає терпіння,
Проступають, мов сік при зрізі,
Перші прожилки
Потепління.
Перестуджуйся.
Срібна сутінь.
Засторога
Твоя повільна.
Півпрозора твоя присутність.
Пружні рухи.
Високі вікна.
***
ВУЛИЦЯ ГАННИ
На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
Поволі обертаються сузір’я –
Довкола неба, ближче до землі,
Де світла ніч, і речі при столі,
І на дахах лежить пташине пір’я.
По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
Я відчував перепади напруги
Того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
З чиєї втіхи сипляться дощі
На довгі придорожні лісосмуги.
Від тих часів минуло стільки літ –
Серпневий мул і вересневий лід –
Як нині легко пригадати фарбу,
Нічних зізнань незрозумілий плин,
Гарячі стебла втомлених рослин,
Багряні рештки втраченого скарбу.
Минала осінь – тихо, уночі;
Приходив ранок, діставав ключі,
І стверджував відвертість невситиму –
Що навіть тут, хоч світло навкруги,
Не можна оминути ці сніги,
Не можна передбачити цю зиму.
***
Навіть якби ти покинула ті місця,
В яких народилась і де лишалась чекати,
Де формувались риси твого лиця
І починались географічні карти,
Навіть якби ти вживала чужі слова,
Торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
І навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
Не поверталась, хоч хто би тобі не радив,
Навіть якби ти тікала від власних слідів,
Від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
Якби уникала присмерків і холодів,
Приспавши чужих кошенят на своїх колінах,
Ти би примчала, всупереч всім листам,
Назад – де високі дими і гарячі стіни,
Напевне знаючи, що навіть там
Ти його не зустрінеш.
***
Вирощено і нищівно
Над каменями і кущами
Повітря заповнене щільно
Душами і дощами.
Підпис, місце печатки,
Виводиш, наче харизму,
Блаженні першопочатки
Східного сепаратизму.
Коли літає, померши,
Радіо над домами,
І березень, як уперше
Обступає димами.
Я бачив твої падолисти,
Ту ніч, що тебе огорне
Там, де високі під’їзди,
Мов застуджені горла.
З полісу, з небокраю
Тягнеться довга вервиця,
І ця панорама, я знаю,
Вона ще тобі озветься
Луною в порожній шахті,
Листям у водостоці,
В жованому ландшафті,
У пташиному оці.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)