1
Пізній нехитрий Божий маневр – Місяць росте, наче плід у шлунку. Серпень, чіпкий, попри те, що мине, Впевнено згущує фарби в малюнку. Теплі циклони, мов слід поцілунку, Гоять природи розхитаний нерв.
Грунт вистигає. Дотик руки Зміщує тіні предметів. Садиби Мітяться сонцем.
Важкі будяки, Мов смолоскипи чекають, коли би Трапився кремінь і купчаться риби Тромбами в синій жилі ріки.
Мов сновидіння на кінчиках вій, Передосіння східна Європа Нині застигло німує, і твій Голос приходить, ніби хвороба Крізь непричинені кимось ворота,
Бачиш сама, що чекає за цим – Наші дерева, недбало убрані В чорного неба масний антрацит, Наші водойми, відкриті, мов рани, Нас роз’єднали. Замкнуто брами. Висне повітря, мов зібганий цинк. 2
Врісши у світ, що сльозивсь на очах, Ми не вважали наслідки рішень Чимось аж надто важливим. Свіча Наша горіла солодше й скоріше. Ми володіли доволі не гіршим Проміжком часу, котрий навчав
Переступати власний поріг, Гаяти день на майданах провінцій, Жити під небом, що дише вгорі Тепло і часто, як дихають вівці. Ми розумілись на нашому віці, Мов на таємній і рідкісній грі.
Стрімко, мов подих
Зглянься на зимні душі й тіла”. Камінь холонув, вітри зачастили. В темний пісок поступово стекла Перша роса. Нам не завжди щастило.
Поміж заводи й військові частини Швидко відходять рештки тепла. 3
Зрідка гортаєш чернетки, в яких Тісно й строкато – сходи, вітальні, Двері будівель, бруківки в’язких Вулиць. Помірно-континентальний Клімат країни. Солодка ментальність Перших поселень. Світлі мазки
Прудко заповнюють грубе сукно Рештками фарби. Густа поволока Зсохлась під сонцем. Губиться дно.
В мокрому просторі виснуть волокна Осені. Післяобідня волога. Так і рости, відчинивши вікно,
Дбаючи спадок – залишки вір, Зжовкле письмо – цю данину свободі, З тим, щоб колись, наче сік у траві, Вперше відчути на самому споді Горла той протяг – чорний, Господній, З котрого, власне, і родиться вірш.
Все, що миналось, і все, що всотав – Мапи держав, ворожіння на слові, Стоси листів, повітові міста, Зібраний епос, важка промисловість, Вся анатомія, чесність і совість, Вся переповненість, вся висота. 4
Падає сніг. Засинає лоза. Тонко ступивши на трави і ріки, Бог роздивляється, як зіслиза В урвище степу обрис шуліки.
З Божого ока, зім’явши повіки, – здібний пластун – виповзає сльоза.
Вранці, без розпізнавальних ознак, З голих дерев оббиваючи іній, Падає янгол – літун-одинак, Рушить химерну довершеність ліній, З чим і вмирає, лишивши, однак, Срібний тривожний дюралюміній.
Сонце прямує попри дахи. Збірники прози, ранкові моління. Ми зберегли, наче кисень – птахи, Присмак причетності до покоління, Котрий хвилює, мов перше гоління Шкіру. Надходять волхви й пастухи,
Щоб розумітись на цій глибині. Втіха – доволі поважний набуток В нашому віці. Падає сніг.
Падає сніг. Все віджито й забуто. Непереможно, легко, розкуто, На ліхтарі, на міста, на вогні.
1995.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)