Розгляд “Ревізора”

…”Минає страшна імла життя, – пише Гоголь в одній із своїх “заміток на клаптиках”, – і ще глибока прихована в тім таємниця. Чи не жахливе це явище – життя без підпори міцної? Чи не страшно велике воноявище? Так – сліпе…”. У цій страшній імлі засліпені люди блукають і здається одне одному привидами. “Нічого не бачу, – стогне Городничий, приголомшений туманом, – Бачу якись свинячі рила замість облич, а більш нічого”.

Згадайте Єгипетські тьми, – пояснює Гоголь з іншого приводу у статті “Страхіття і жахи

Росії”, – це марення чорта. Сліпа ніч обняла їх раптом, серед білого дня; з усіх боків уп’ялися у них жахаючі образи; старезні страховиська із сумними обличчями стали непереборно в очах їхніх; без залізних кайданів скував їх усіх страх і позбавив усього; всі спонукання, усі сили в них прогинули, окрім одного страху”.

І ось “ява остання” не лише в звичайному, сценічному, а більш глибокому, символічному значчені – “остання ява”, видіння, яким закінчується все, – “Ті ж і жандарм”: ” Чиновник, що приїхав згідно з іменним повелінням із Петербурга, виклмкає вас зараз же до себе”. Вимовлені

слова ці, як громом, вражають всіх. І далі страшна “німа сцена” – закам’яніння жаху. Ми мусимо вірити, за задумом Гоголя, що цей петербурзький чиновник, що з’являється, як “бог із машини”, як янгол у середньовічних містеріях, є справжнім. Ревізор – втілений фатум, совість людська, правосуддя боже. Ми, однак, не бачимо його; він залишається для нас ще більше, ніж Хлєстаков особою фантастичною, примарною.

Але якщо б ми побачили його, хто знає, чиновник не виявилася б дивна подібність між двома “чиновниками з Петербурга”, великим і маленьким, чиновник не промайнуло б у грізному обличчі цього неначе б і справджнього Ревізора знайоме обличчялюдини світської, значно вищого польоту, ніж Іван Олександрович, але наскільки ж спритного “доконченого comme іl baut, розумного, навіть, хай ітак, доброчесного” і відночас такого, який абсолютно “нічим не відрізняється від інших”, від усіх? У його начальницькому окрику, коли заходиться він шпетити з висоти буцімто непогрішимого правосуддя своїх менших братів, бідних повітових чиновників, чиновник не пролуніє знайомий, тільки-но почутий окрик: “Та ж мене: ані-ні! Та ж у мене пильнуй!..

О, я жартувати не люблю, я вам задам острашки!” ? Що, якщо в образі другого Ревізора повортається, здійснивши одне із своїх вічних кіл, перший, що тільки-но помчав геть, Іван Олександрович, як Хлєстаковвищього польоту, у новій і докінчено останній яві своїй? “Згідно з повелінням із Петербурга” – ось що приголошує “як громом” усіх, не лише дійових осіб і глядачів, а, здається, і самого Гоголя.

…”В результаті, – говорить знову сам Гоголь вустами однієї з дійових осіб у розв’язці “Ревізора”, – в результаті залишається щось отаке… я вам навіть пояснити не можу, – щось страхітливо – похмурне, якись страх безладдя нашого. Саме ця поява жандарма, що з’являється у дверях, це закам’яніння, до якого спричинилися для всіх його слова, що сповіщають про приїзд справзнього ревізора, який має стерти їх з лиця землі, винищити доконечно – все це якось незвичайно страшно”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Розгляд “Ревізора”