Доля українців… Нації, що винищувалася століттями ордами, військами, указами, постановами. Не так фізично, як духовно. Історичні факти піддавалися нищівній фальсифікації, цілеспрямовано знищувалася культура. Заборонялося друкування українських книжок, закривалися українські школи, бо освітня діяльність в Україні визнавалася шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности…”
Хто закував у кайдани волелюбну душу українців? Де шукати витоки тієї гоноровитості, що виховує почуття національної
Можна сперечатися з Уласом Самчуком, вважаючи його слова “…Величезна маса живих людиноподібних істот…” вельми образливими. Невже автор, прагнучи добра, вдається до прийому “клин клином”? І водночас спадає на думку те, що письменник закликає насамперед почувати себе людиною. “Зламати цю заповідь – значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття”,- констатує Улас Самчук. А це вже незаперечна
А чи може людина почувати себе поза межами національної свідомості? Звичайно, ні. Тому більшовицька ідея створення так званої основної маси “радянський народ” набувала рис прогресивності, новизни, що заводило у глухий кут багатомільйонне населення Радянського Союзу.
Письменник констатує: “…Найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа”.
З цією думкою я цілком згоден, бо склалися віковічні традиції народу, які визначають нашу самобутність та неповторність. Це чудова мелодійна мова, задушевна пісня, наш складний, суперечливий, часом незбагненний менталітет. Все це передається з покоління в покоління. Як Справжній патріот Улас Самчук стурбований тим, що молодь “з національного погляду – саме велике порожнє місце”. Адже якщо кілька десятків років послідовно знищувати культуру будь-якого народу, то відбудеться процес самознищення нації.
На це розраховують ті, хто бажає зробити народ “без’язикою, безликою юрбою”.
Улас Самчук говорить різко, колюче, правдиво, безкомпромісно. І це, на мій погляд, виправдано. Бо сказати правду, а не образити, принизити (чи ж можна ще принизити!) міг тільки справжній патріот, що вболіває за долю народу, його майбутнє. На жаль, Самчук не зміг знайти себе ні серед “своїх”, ні серед “чужих”, доживав свій вік на чужині. Власним життям довів письменник, що ми ще не спроможні називатися гордим народом.
До цього впевнено крокуємо в суверенній державі, закресливши назавжди слово “чернь” і скинувши кайдани з волелюбних душ.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)