Росіянин романтизм прийнятий ділити на кілька періодів: початковий (1801-1815), зрілий (1815-1825) і період последекабристского розвитку. Однак стосовно початкового періоду умовність цієї схеми впадає в око. Тому що зоря російського романтизму пов’язана з іменами Жуковського й Батюшкова, поетів, чия творчість і світовідчування важко ставити поруч і порівнювати в рамках одного періоду, настільки різні їхні мети, устремління, темпераменти. У віршах обох поетів ще відчувається владний вплив минулого – епохи сентименталізму, але якщо Жуковський
Бєлінський справедливо відзначав, що для творчості Жуковського характерні “скарги на незвершені надії, яким не було імені, смуток по втраченому счастии, що Бог знає в чому складалося”.
Дійсно, в особі Жуковського романтизм робив ще свої перші боязкі кроки, віддаючи данину сентиментальній і меланхолійній тузі, неясним, тільки-но вловимим серцевим томлінням, одним словом, тому складному комплексу почуттів, що у російській критиці одержав назву “романтизм середніх століть”. Зовсім інша атмосфера панує в поезії Батюшкова: радість
Жуковського по праву вважають яскравим представником російського эстетического гуманізму. Далекий сильним страстям, добросердий і лагідний Жуковський перебував під помітним впливом ідей Руссо й німецьких романтиків
Слідом за ними він надавав великого значення эстетической стороні в релігії, моралі, суспільних відносинах. Мистецтво здобувало в Жуковського релігійний зміст, він прагнув побачити в мистецтві “одкровення” вищих істин, воно було для нього “священним”. Для німецьких романтиків характерне ототожнення поезії й релігії.
Те ж саме ми знаходимо й у Жуковського, що писав: “Поезія є Бог у святих мріях землі”. У німецькому романтизмі йому особливо близьким було тяжіння до всього позамежного, до “нічної сторони душі”, до “невимовного” у природі й людині. Природа в поезії Жуковського оточена таємницею, його пейзажі примарні й майже нереальні, немов відбиття у воді:
Як злитий із прохладою рослин фіміам!
Як солодко в тиші в брега струменів плесканье!
Як тихо веянье зефіру по водах
И гнучкої верби трепетанье!
Чутлива, ніжна й мрійлива душа Жуковського начебто солодко завмирає на порозі “оного таємничого світла”. Поет, по влучному вираженню Бєлінського, “любить і голубить своє страждання”, однак страждання це не уражає його серце жорстокими ранами, тому що навіть у тузі й сумі його внутрішнє життя тихе й безтурботна. Тому, коли в посланні до Батюшкову, “сина млості й веселощі”, він називає поета-епікурейця “рідним по Музі”, те важко повірити в це споріднення
Скоріше ми повіримо доброчесному Жуковському, що дружески радить співакові земних насолод: “Отвергни сладострастья погибельні мрії!” Батюшков – фігура у всьому протилежна Жуковському. Це була людина сильних страстей, а його творче життя обірвалося на 35 років раніше його фізичного існування: зовсім парубком він поринув у безодню божевілля. Він з однаковою силою й пристрастю віддавався як радостям, так і сумам: у житті, як і в її поетичному осмисленні, йому – на відміну від Жуковського – була далека “золота середина”. Хоча його поезії також властиві вихваляння чистої дружби, відради “смиренного куточка”, але його ідилія аж ніяк не скромна й не тиха, тому що Батюшков не мислить її без млосної млості жагучих насолод і сп’яніння життям
Часом поет так захоплений почуттєвими радостями, що готово безоглядно відринути гнітючу мудрість науки:
Ужели в істинах сумних
Похмурих стоїків і нудних мудреців,
Сидячих у платтях похоронних
Між уламків і трун,
Знайдемо ми життя наший насолоду?
Від них, я бачу, радість
Летить, як метелик від тернових кущів
Для них немає принадності й у принадностях природи,
Їм діви не співають, сплітаючись у хороводи;
Для них, як для сліпих,
Весна без радості й літо без квітів
Справжній трагізм рідко звучить у його віршах. Лише наприкінці його творчого життя, коли він став виявляти ознаки щиросердечної недуги, під диктування було записано один з його останніх віршів, у якому чітко звучать мотиви марності земного буття:
Ти пам’ятаєш, що вирік,
Прощаючись із жизнию, сивий Мельхиседек?
Рабом народилася людина,
Рабом у могилу ляже,
И смерть йому навряд чи скаже,
Навіщо він ішов долиною дивовижний зліз,
Страждав, ридав, терпів, зник
(2 votes, average: 3.00 out of 5)