Романтизм у пейзажній ліриці Ф. Тютчева

Поетична творчість Федора Івановича Тютчева ставиться до 60-м років XIX сторіччя й традиційно зараховується до романтичного напрямку в літературі. В одному ряді коштують імена Тютчева, раннього Пушкина, Лермонтова, Баратинського. Прекрасними зразками для нас є вірші Тютчева, у яких розвертається образ природи, ліричні пейзажі й переживання причетності людини до стихійних силам природи. Романтичний напрямок у російської поезії треба загальному прояву романтичного плину в Європі, але в той же час має особливої, властивої лише російської поезії,

риси.

Романтизм оспівує природу як джерело всього самого головного для людини, джерело почуттів і переживань Як відновити єдність людини й припологи – завдання, вирішити яку покликане мистецтво слова.

Тютчев створює як би два мири, між якими відбувається розлад, але й взаємне притягання теж. Мир сучасної людини далекий від природи й від естественного сприйняття Вселеної, людина обгороджена цивилизацией і впевнений у правоті однієї лише наукової точки зору. Інший світ – мир стихії природи, ідеальний стан гармонії, сили й краси, що виникло завдяки проявам таємничого духовного начала. Людина, що відмовляється

приймати інформацію про світ з непізнаваних джерел, людина, не доверяющий своєї інтуїції й не прислухається до голосу Всесвіту, залишається в невіданні щодо гармонії миру й місця самого себе в цьому світі.

Поет ремствує на глухоту представників роду людського, котрих абсолютно не торкає краса навколишньої природи: Промені до них у душу не сходили, Весна в грудях їх не цвіла, При них лісу не говорили И ніч у зірках німа була!

І мовами неземними Хвилюючи ріки й ліси, У ночі не радилася з ними В бесіді дружній гроза! (“Не те, що мнете ви, природа…”) Пейзаж надихає письменника на споглядання й разбивает рутинний потік думок: У цьому хвилюванні, у цьому сиянье, Весь, як у сні, я загублений коштую – ПРО, як охоче б у їх обаянье Всю потопив би я душу свою… (“Як добре ти, про море нічне… ” ) Море описується як блищить і нескінченно меняющееся – “тут осяйно, там темно”.

Воно як би святкує свято – такий настрій передає нам поет, захоплюючись величчю й красою морської стихії (“Брижі ти велика, брижі ти морська, чий це свято так святкуєш ти?”). Розмова з морем, вітром, солнечними променями й навесні – природне для поета складаючисьние. Так він причащається до священного джерела припологи (“Свята ніч на небокрай зійшла… “). Весна перетворює й думки ліричного героя, і вид полів, гаїв, трав і дерев.

Весна направляє сили всього живого на пробудження від сну після холодного часу.

Узимку ріки коштують у заціпенінні, навколо кольору, не радующие око – сірі, холодні тони: Сходили робко хмари На небо зимове, нічне, Біліла в мертвотному спокої Заклякла ріка. (“Дивився я, коштуючи над Невою…”) Зима зв’язується тут зі смертю й нерухомістю. Людина не піддана стану зимового анабіозу, як піддані йому тварини й рослини, але безрадісний стан душі в холодну, темну пору року знайомо кожному: “Душу, душу, спала й ти” – говорить поет.

І от весна розвіює сон і призиває на радість жизні: “Блищать і тануть брили снігу, блищить лазур, грає кров…” (“Ще землі сумний вид… “). Описуючи природу, Тютчев просить своїх читачів перейнятися до неї любов’ю й відчути радість і радість, що виходить отовсюду – від рідний земчи, від ласкавих сонячних променів, від вируючих морських хвиль. Пейзаж для Тютчева живе життям, схожої на життя людської душі з усіма її страстями й бурхливими емоціями. Тому варто безперестану спостерігати навколо себе природні картини, щоб знайти цю гармонию й у собі самому


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Романтизм у пейзажній ліриці Ф. Тютчева