Протягом усього свого життя, більша частина якого минула далеко від Батьківщини, в Америці, Василь Барка жив Україною, творив для неї і сподівався на своє повернення. Бо вірив, що чорні дні тоталітаризму закінчаться і Україна відродиться.
Під час свою вчителювання на Донбасі Василь Барка став свідком, як партійні “активісти” в 1933-му вигрібали із селянських хат усе їстівне, прирікаючи цілі родини на голодну смерть. Письменник тяжко пережив голод. “Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не
Минали роки, тяжкі спогади раз у раз виникали в уяві письменника.
Образи померлих від голоду співвітчизників наче вимагали розповісти нащадкам про страшний геноцид в Україні. А ще були свідчення численних очевидців, які Василь Барка гримав у пам’яті впродовж багатьох років. Лише опинившись далеко від радянської імперії, він їх занотував.
У письменника визріває задум художнього твору, який чесно й відверто розповів би про велику трагедію України. В кінці 50-х років він втілюється в романі “Жовтий князь”.
У центрі оповіді – селянська сім’я, яка пройшла
Нікого не можуть залишити байдужими епізоди голодної смерті дітей Мирона Даниловича та Дарії Олександрівни. Жахливо батькам було дивитися, як пухне та страждає старшенький син та донечка, але допомогти їм не було можливості. “Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового.
Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев’язувала їх”.
Вражає епізод, де автор розповідає про чоловіка, що, збожеволівши від голоду, засмажив маленьку дитинку: “Люди побачили біля печі чоловіка, що мав на собі стріп’я від сорочки і дивився шалено; верхні повіки підняті високо і погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і жахливо спотворена.
Чоловік розвів огонь на самому припічку: диму повна хата! – і готує їжу на сковорідці; щось жує, тримаючи в руці ніж”.
Але ж хліб у селі був! Невивезений, він підгнивав у церкві. Це було зерно, що силоміць відібрали у селянських родин, не залишивши їм жодної можливості дожити до нового врожаю. Це був хліб, за приховування якого сім’ї висилали до Сибіру.
Його можна було б роздати людям і врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити.
Щоб хоч трохи роздобути борошна, доведені до відчаю люди з останньою надією йшли до млина. Вони і гадки не мали, що, замість порятунку, там їх чекатиме смерть: “Спершу одні вартові відкрили обстріл: інші лягли на сніг, де перед ними були горбки; пристрілювалися в голодних.
Перші відразу впали, вбиті на місці; інші корчилися і стогнали, конаючи, дехто ж, ніби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострілу в грудях, і опускався на розкришений сніг”. Урядовці, суворо дотримуючись наказу центру, знищували тих, хто намагався отримати зароблений тяжкою працею шматок хліба. Їм було байдуже, що поряд з ними, ситими, від голоду гинуть ні в чому не винні люди.
У своєму творі автор порушує актуальні й болючі проблеми, над якими треба задумуватися. Насамперед це проблема “жовтого князя” – всепоглинаючого тоталітаризму, бездумного обрубування родових коренів, нищення вікових традицій. Символічний зміст у романі має образ найменшого героя – Андрійка Катранника, який один вирушає в далеку життєву мандрівку.
Малому Андрійкові ввижається церковна чаша, яку заховав його батько від комсомольських активістів. Вона перетворюється на пам’ятник.
Василь Барка прагнув розказати всьому людству гірку правду про радянську тоталітарну систему, яка знищувала все гуманне на своєму шляху. Письменник вірить, що, пройшовши через таке пекло, український народ обов’язково відродиться! Роман “Жовтий князь” звучить як реквієм загиблим, закликаючи нащадків ніколи не забувати жахливу трагедію голодомору.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)