Роман Григорія Тютюнника “Вир”

Важливим етапом є глибоке й свідоме сприйняття Творчості Григорія Тютюнника. “Вир” – надзвичайно серйозне явище в літературному процесі. Художню цінність роман не втратив і сьогодні. Учитель повинен прикласти максимум зусиль, щоб інформація художнього типу не сприймалася учнями тільки на рівні фіксації факту.

Для цього необхідно так проникнути в художню структуру добутку, щоб виникли відповідні думки й почуття, певні подання й асоціації. А відношення до художнього твору, як відомо, виникає тоді, коли він якоюсь мірою торкає духовного

миру особистості, її переконань, ідеалів і т. п.

Сприйняття ідейно-художнього змісту роману “Вир” Григорія Тютюнника здобуває на сучасному етапі особливу актуальність і гостроту, тому що ж триває процес переоцінки духовних цінностей, а це вимагає творчого осмислення життя, що художньо відтворить письменник, поглиблення в розуміння логіки поводження героїв і їх внутрішнього мира

“Вир” – назвав Григорій Тютюнник свій добуток. Тут потрібно звернутися безпосередньо до тексту й відшукати місця, пов’язані з образом виру, простежити, як він співвідноситься з героями добутку (і якими саме),

їхніми вчинками, думками й помислами. “Сама назва добутку символічне. Мається на увазі не тільки той вир, про яке розповідають страшні легенди, а й складні відносини між персонажами, а також бурхливий плин тривожних передвоєнних і військових років” . Ідея, як і в кожному добутку, перегукується з його назвою. Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі – вистояла вона або зламалася – залежить від того, як глибоко ввійшли її коріння в народний грунт, як тісно зв’язана особистість із народом, його роботою, мораллю, духовним досвідом

“Вир людського життя, вир страстей – світлих і чистих у роки мирної роботи – не очорнить вир ворожої навали, тому що проти загарбників бореться людина, що любить землю й все суще в ній”. Час у романі досить обмежена – весна 1941 року й перші місяці другої світової війни. Добуток многопроблемное. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація й ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема – людин і земля, атмосфера взаємної недовіри й доносів, що панувала в країні, зокрема в 30-і роки, місце людини у війні з фашизмом і ін.

До рішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміло, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не торкаючись самого глибу. Чому?

Щоб зрозуміти це, необхідно коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956 – 1962 року. Після XX з’їзду компартії в країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни.

Було реабілітовано лише деяких безневинно репресованих чесних людей, скасовані непосильні сільськогосподарські податки, колгоспники одержали право господарювати на присадибних ділянках. Поволі початок пробуджуватися національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура

Але ні про яких корінний змінах в економічній та й політичному житті мовлення не йшло. Замість “слава великому Сталіну” співали “партія – наш кермовий”. У суспільстві ще панував страх, недовіра до змін.

Д. Павличко писав, що “здох тиран, але коштує в’язниця”. У таких умовах, звичайно, добуток, у якому б відверто Мова йшла про неможливість комуністичної ідеології, колгоспного укладу господарювання, не побачило б світло

Г. Тютюнник в “Вирі” хоча й не говорить про цьому прямо, проте, розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Глава колгоспу Оксентій Гамалия щиро переживає за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопостач: “А посівну провалювати й залишати колгоспників без шматка хліба… я не буду… на наступний рік держпостачання виконаю й більше не дам зерна”. Оксентій піклується про добробут селян: “Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам кривдити. Я за нього душу свою готовий вивернути”.

У прошлом він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Але все зложилося інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. От Оксентій піймав Кузя з украденою соломою, грозить йому судом. І чує у відповідь: “А що в мене в будинку нема чого їсти зварити, тобі однаково?”

Той же Кузь, якому Оксентій “стільки разів докоряв” за те, що “до кулаків жалість мав”, пояснює йому, що й справді були жмикрути, кровожери, а саме дядько Забавляло, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,- чесний хазяїн, що “найманців не тримав, землі на слабенького середняка”, а його – у Сибір. Северін Джмелик, сім’ю якого теж розкуркулили, напевно, без достатніх підстав, убиває партизанського командира Оксентія.

Але сім’ї не торкає: ” А ти забирай дітей і тю-тю із Трояновки… Твій Оксентій, як вивозив нас на бугри, не передавив нас, малих, і я твоїх не трону”,- говорить Джмелик дружині Гамалии. Северін мстить за заподіяну йому несправедливість, хоча й розуміє, що якщо червоні повернутися, то йому кінець. “А хто ж правду розсудить?” – замислюється він.

Тому що одна неправда породжує іншу…

Тут доцільно згадати Еньку Вихрячи й на прикладі цього персонажа показати, як невтримна спрага збагачення губить людське, все краще в людині. Він не гребує нічим – краде дерево з лісу, доходить навіть до прямого розбою, забираючи в бабусі корову. “Він тяг скільки міг. Копав сховища, льоху, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі…Садиба тріскотіла від награбованого добра, а Еньке ще й мало”.

На близькі до Оксентія позиціях коштує й Дорош. Демобілізований через контузію, він поїхав працювати в колгосп. Дорош так само щиро піклується про людей. Цим образам протистоїть Гнат Ревіння, що піклується лише про власне крісло.

Заради цього він здатний бездумно виконувати будь-які директиви зверху – забрати весь хліб з колгоспу, руйнувати будинку на хуторах, поширювати наклеп на людей. А сам берет хабара, не турбується про добробут селян. Тут доречно провести паралель із образом Корнія Матюхи – у цих двох партійців є багато загального.

Питання довіри до людини – один з важливих у романі. Його можна проаналізувати на прикладі образів Тимки, Уласа й інших персонажів (у добутку їх діє більше 150).

Працюючи над текстом добутку, зупинимося на найбільш свіжих, точних образах, художніх деталях. Наприклад, багато говорить про характер Тимки епізод з убитим їм фашистом, у якого “у пальцях – викопаний з-під снігу грудочка землі”. “І цього не дам”,- насупився Тимка й вибив ногою кому”. У цьому епізоді – і любов селянина до землі, що обробляв, на якій працював, і почуття патріота, землю якого топче ворог.

Відштовхнувшись від цієї деталі, можна стисло згадати про сцені зустрічі загарбників у Трояновке, надії Еньки на землю, суперечку Горонецких за наділи й ін. З огляду на специфіку оглядового вивчення добутку, варто зупинитися на тих образах, епізодах, художніх деталях, які є найбільш удалими, дозволяють розкрити глибину змісту й красу художньої форми “Виру”.