З такого повчального судження починається блискуче оповідання Валентина Распутіна “Уроки французького”.
З мудрим гумором, добротою, людяністю, а головне, з повною психологічною точністю описує письменник взаємини голодного учня з молодою вчителькою. Оповідання тече неспішно, з побутовими подробицями, але ритм його непомітно захоплює читача, як не захоплює інший пригодницький роман сучасних “писак”.
“Я пішов у п’ятий клас у сорок восьмому році. Правильней сказати, поїхав: у нас у селі була тільки початкова школа, тому,
Зі скрупульозністю нарисовця Распутін пояснює причини, що спонукали матір відпустити сина на самостійне житло, про те, як вона домовилася зі знайомої із цього приводу, про те, як він залишився один.
“…а в останній день серпня дядько Ваня, шофер єдиної в колгоспі полуторки, вивантажив мене на вулиці Подкамен-Ний, де мені стояло жити, допоміг занести в будинок вузол з постіллю, ободряюще поплескав на прощання по плечу й покотив. Так, в одинадцять років, почалося моє самостійне життя”.
Настільки ж детально
“Голод у той рік ще не відпустив, а нас у матері було троє, я самий старший. Навесні, коли довелося особливо туго, я ковтав сам і змушував ковтати сестричку вічка пророслої картоплі й зерна вівса й жита, щоб розвести посадки в животі, – тоді не прийде увесь час думати про їжу. Все літо ми старанно поливали свої насіння чистою ангарською водичкою, але врожаю чомусь не було”.
И настільки ж естествен, художньо повноцінний другий шар оповідання – переоцінка відносини вчительки до млявого, похмурого хлопчика після того, як вона довідалася про його проблеми, її незграбні спроби нагодувати дитини так, щоб не зачепити його гордості. Тут автор людяний і правдивий. Без тіні фальші, без перебільшень показує він їхні природні протиріччя, проводячи непомітну паралель між загальними протиріччями міста й села, їхнє важке розуміння цих протиріч, їхнє поступове зближення, їхню загальну розгубленість від несподіваного повороту відносин.
Кульмінація оповідання наступає після того, як учителька початку грати із хлопчиком у пристінок. Парадоксальність ситуація загострює оповідання до межі. Особливо гостро повинні почувати це загострення ті, хто жив і вчився в період “торжества комунізму”, коли “не уставні” відносини вчителі з учнем могли привести не тільки до звільнення з роботи, але й до кримінальної відповідальності.
Учителька не могла не знати, що довідайся про происходящем її колеги, “громадськість” – вовчий квиток їй забезпечений. Хлопчик цього до кінця не розумів. Але, коли лихо все-таки трапилося, він почав розуміти поводження вчительки глибше. І це привело його до розуміння деяких аспектів життя того часу.
Фінал оповідання майже мелодраматичний. Посилка з антонівськими яблуками, яких він, абориген Сибіру, ніколи не пробував, як би перегукується з першою, невдалою посилкою з міською їжею – макаронами. Всі нові й нові штрихи готовлять цей, оказавшийся зовсім не несподіваним фінал, що і ставить всі крапки над “i”.
В оповіданні як би збирає щось неварте, соромітне для людини, чому протипоставлена чистота міської вчительки французької мови, зовсім ще дівчиська, і сердцеугрюмого, недовірливого сільського хлопчика відкривається перед цією чистотою.
Здавалося б, все те, про що розповів письменник, – давня давнина. Що нам до нього. Але оповідання дотепер свіже, соціально гарячий. Адже в ньому не тільки Історія, що происшли за давніх часів у сільській школі.
У ньому вищі людські цінності, зважені з ювелірною точністю. У ньому велика мужність маленької жінки, прозріння замкнутої, неосвіченої дитини, у ньому УРОКИ людяності
(1 votes, average: 5.00 out of 5)