БАЛАДА
РОБІН ГУД
Чутки про діла непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків.
Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.
Такий герой і справді знайшовся.
– Я приїхав сюди, щоб зловити Робіна Гуда,- самовпевнено мовив він,- і я його зловлю – живого чи мертвого!
– А я з радістю допоміг би вам навіть тоді, коли б ви не мали наказу з печаткою самого короля,- улесливо відповів шериф. – Скільки вам треба
– Ніскільки,- відповів сер Гай,- бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього відчайдушного злочинця. Я піду сам. Але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернсдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка, – летіть сюди щодуху.
Це означатиме, що Робін Гуд у мене в руках.
– Чудово! – вигукнув шериф. – За нас будьте певні, ми не підведемо.
Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатися, щоб його ніхто не міг упізнати.
Трапилося так, що саме в цей день Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернсдейль купити кілька пар зеленого одягу для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом зразу лізти в петлю, вони біля міста розділилися. Вілл почимчикував крізь браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати.
Раптом він побачив, як Вілл, мов ошпарений, вискочив з брами назад, а слідом за ним, майже наступаючи на п’яти, гнався сам шериф і десятків шість його людей. Вілл з розгону махонув через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінню та пеньках проскочив болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибилися з сил, проте все ж таки не припиняли погоні.
Але ряди переслідувачів рідшали: один з них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, так і врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги й відкритими ротами хапали повітря, мов риба, яку витягли з води.
Маленький Джон, спостерігаючи все це, не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, коли Вілл випадково спіткнеться. Його вже й так майже наздогнав один із переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська на ім’я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він скорочував цю відстань, мов хорт. Побачивши небезпеку, яка нависла над його другом, Маленький Джон блискавично скочив на ноги, натягнув лук і пустив смертельну стрілу.
Краще було б Вільяму Тренту лежати того дня хворим у ліжку,- оповідає старовинна балада,- ніж зустрітися із стрілою Маленького Джона. Це було його останнє змагання з бігу.
Коли стріла із свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, глянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто закричали й кину-лись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорка і, скотившись униз, пропав з очей.
– Пошлю ще одне привітання шерифу,- надумався Маленький Джон,- а потім наздожену Вілла.
Але цей нерозважливий крок виявився фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого господаря, раптом переламався надвоє.
– Хай тобі всячина, клята деревиняко! – вилаявся Джон.
Потому він твердо став на ноги й вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.
Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорок, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю нищівним ударом свого пудового кулака.
Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон явно не міг.
– Здавайся! – задихаючись, гукнув шериф. – Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!
– О, ваші слова прудкіші за стріли,- мовив Маленький Джон. – Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.
Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками.
– Присягаюся всіма святими,- вигукнув шериф,- ми відведемо тебе до Бернсдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!
– Гаразд, вішайте! – мовив Маленький Джон. – Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим!
Все ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорка і подалися через торфовище. Люди шерифа ледве пересували ноги, нагадуючи жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, що шериф пообіцяв од пуза напоїти їх вином, до того ж невдовзі вони мали повісити найхоробрішого після Робіна Гуда розбійника Англії.
Швидко вони звели стовп з перекладиною і прив’язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.
– Ну, прощайся з життям! – гукнув шериф до Маленького Джона. – Тепер ми подивимося, чи допоможуть тобі твої лісові хитрощі.
– Хотів би я зараз мати при собі Робінів ріжок,- промимрив бідолашний Джон. – Та його немає і, здається, все кінчиться так, як обіцяє шериф.
Становище і справді було безвихідне. Мотузка вже стискала шию полоненого, і солдатам залишалося тільки потягти за неї.
– Готово? – запитав шериф. – Ну, тоді: раз… два…
Та перш ніж він вимовив “три”, з-за пагорка долинув слабенький гук срібного ріжка.
– Щоб я луснув, коли це не сигнал сера Гая Гісборна,- мовив шериф,- і він кличе мене на допомогу. Сер Гай спіймав Робіна Гуда!
– Даруйте, ваша світлість,- докинув один із солдатів,- але якщо він справді спіймав Робіна Гуда, то це буде дуже радісний день. Давайте почекаємо з цим розбишакою і підготуємо ще одну шибеницю. Треба повісити їх разом!
Міцно припнувши Маленького Джона до шибениці, шериф зі своєю пошарпаною зграєю подався в ліс, щоб привести Робіна Гуда й повісити відразу двох відомих розбійників.
Облишмо поки що Маленького Джона й шерифа та подивимось, які пригоди спіткали за цей час Робіна Гуда.
Перш за все слід сказати, що саме цього ранку ватажок розбійників мало не посварився з Маленьким Джоном. Приводом до цього став не тамтешній підозрілий йомен, якого, вони разом уздріли в лісі. Кожному закортіло викликати незнайомця на герць.
У нового гостя Шервудського лісу вигляд був досить-таки потішний. На перший погляд він здавався якоюсь триногою потворою. Та, підійшовши ближче, Робін Гуд розгледів, що це просто бідно вбраний чоловік, якому чомусь заманулося натягти поверх дрантя висушену на сонці конячу шкуру – з головою, гривою і хвостом.
– Доброго ранку, друже,- гостинно привітався Робін Гуд. – Лук у твоїй руці свідчить про те, одо ти, напевно, гарний стрілець.
– Стрілець як стрілець,- мовив незнайомець. – Тільки не до стрільби мені зараз. Я згубив стежину і ніяк не втраплю на неї знову.
“Слово честі, я був певен, що ти загубив розум!” – усміхнувшись, подумав Робін, а вголос сказав:
– Я проведу тебе через ліс, а ти мені розкажи, які справи примусили тебе блукати в цих краях.
– А хто ти такий, щоб питатися про мої справи? – гаркнув незнайомець.
– Я один із королівських лісників,- відповів Робін,- і приставлений сюди охороняти оленів його величності від усіляких підозрілих людей, які тут часом вештаються.
– Вигляд у мене, можливо, й справді підозрілий,- заперечив незнайомець,- але я тут також за королівським дорученням – розшукую небезпечного злочинця на ім’я Робін Гуд. А ти, часом, не з його банди?
І незнайомець пильно подивився на Робіна.
– Ні, ні, бороні Боже! – запевнив його ватажок розбійників. – А навіщо тобі Робін Гуд?
– Це вже мені знати. Скажу тільки, що зустрітися з цим гордим і неприступним розбійником мені кортить дужче, ніж одержати за нього сорок повноцінних фунтів з королівської скарбниці.
Тепер Робіну все стало зрозуміло.
– Іди за мною, друже,- мовив він,- трохи згодом я, певно, зможу показати тобі схованку Робіна Гуда, А поки що давай приємно проведемо часинку під оцим деревом, постріляємо з наших луків.
Незнайомець погодився…
– До речі, ти ще й досі не сказав, як тебе звати.
– Авжеж, ні,- мовив Робін,- ї не маю права сказати, поки не назвешся ти.
– Своїм ім’ям я можу пишатися. Я заприсягнувся впіймати посіпаку Робіна Гуда, і я б сказав про це йому у вічі, коли б він не був такий боягуз. Моє ім’я – Гай Гісборн.
Робін спокійно дивився на нього.
– Здається, я вже десь чув про тебе. Тобі не доводиться вішати людей заради грошей?
– Так! Але тільки розбійників на кшталт Робіна Гуда.
– А скажи но мені, що поганого зробив тобі Робін Гуд?
– Та це ж грабіжник з великої дороги! – мовив сер Гай, уникаючи прямої відповіді.
– Хіба він не віддає бідним усе, що забирає у багатих? Чи, може, він не захищає жінок та дітей, слабких і немічних?
І чи не є найбільшим його злочином те, що він забив кількох королівських оленів?
– Годі патякати! – нетерпляче перебив його сер Гай. – Тепер я бачу, що ти й сам з Робінової зграї.
– Я ж сказав – ні,- відрубав Робін. – А якщо я допоможу тобі впіймати Робіна, що ти робитимеш далі?
– Бачиш оцього срібного ріжка? – поцікавився сер Гай. – Тільки-но Робін опиниться в моїх руках, я подам один довгий сигнал. І враз сюди прибуде шериф з усім своїм військом. Якщо ти покажеш мені, де переховується цей розбишака, я віддам тобі половину винагороди. Двадцять фунтів!
– Я не став би штовхати людину на шибеницю навіть за тисячу фунтів! – мовив зневажливо Робін. – Однак я покажу тобі Робіна і винагороду за те знайду на вістрі власного меча. Так, я і є Робін Гуд, ватажок розбійників Шервуда й Бернсдейля!
– Тим гірше для тебе! – вигукнув сер Гай.
Натренованим блискавичним рухом він вихопив з-під конячої шкури меч і без попередження, по-зрадницькому кинувся на беззахисного Робіна. Той спритно ухилився від удару й теж заголив свою зброю.
– Це ж підло,- мовив він злісно,- нападати на людину, яка не готова до бою!
І не промовивши більше жодного слова, став захищатися. Понад дві години кресала криця крицю, проте ні Робін Гуд, ні сер Гай не відступили ні на крок. Це був двобій, якого не доводилося бачити навіть у Шервудському лісі.
Та ось Робін Гуд випадково спіткнувся об корінь і впав на коліна. Сер Гай замість того, щоб дати йому підвестись, як це вчинив би кожен шляхетний лицар, ударив лежачого. Так Робін Гуд дістав поранення у лівий бік.
Потому він знову скочив на рівні ноги й завдав своєму супротивникові удару. Той саме високо підніс меч, аби остаточно прикінчити Робіна, але він зробив блискавичний випад знизу. Сер Гай Гісборн поточився і з глухим стогоном упав на траву: меч Робіна проткнув йому горлянку.
Ватажок розбійників з жалем глянув на забитого.
– Ти сам накликав на себе біду,- стиха проказав він. – Хоч ти і був запроданцем підступним, я зовсім не бажав тебе вбивати.
Після цього він оглянув власну рану. Вона була неглибокою. Робін швидко зупинив кровотечу й перев’язав поранений бік. Потім зняв із сера Гая конячу шкуру, накинув її на себе, а труп лицаря затягнув у кущі. Потім Робін узяв срібний ріжок і просурмив.
Цей звук врятував Маленького Джона в Бернсдейлі. Він змусив недолугого шерифа нашорошити вуха, припинити страту й чимдуж помчати до лісу.
– Це ви подавали сигнал, ваша милосте? – запитав шериф, наближаючись до Робіна.
– Так, я,- відповів Робін, прямуючи назустріч засапаному шерифові.
– Які новини, сер Гаю? – нетерпляче вигукнув високоповажний урядовець.
– Робін Гуд і Гай Гісборн зустрілися тут у двобої, і той, на кому Робінів плащ, зараз мертвий лежить у кущах.
– Це найкраща новина, яку мені будь-коли в житті доводилося чути! – вигукнув шериф, потираючи руки. – Я гадав, що нам пощастить його повісити за компанію, але й так добре.
– Повісити за компанію? – перепитав Робін. – А хто ж той другий?
– А як ви гадаєте? – зареготав шериф. – Перший розбійник після самого Робіна Гуда. Маленький Джон!
Вони пришпорили коней і виїхали з лісу. Дорогою Робін Гуд змушував себе підтримувати веселу балачку, обмірковуючи, яким чином допомогти Маленькому Джонові.
– У мене до вас велике прохання, шерифе,- мовив він нарешті майже під самим містом.
– Яке, шановний сер? Кажіть, я слухаю.
– Я відмовляюсь од вашого золота, бо втішився чудовим двобоєм. А що я переміг ватажка, дозвольте мені порахуватися також і з його спільником, аби потім усі говорили: сер Гай Гісборн за один день відіслав на той світ двох найнебезпечніших розбійників Англії!
– Робіть, як знаєте,- погодився шериф,- але вам би не слід відмовлятися од винагороди, яка тепер має подвоїтись. Не кожному й не щодня доводиться перемагати Робіна Гуда.
– Свята правда, ваша світлосте,- відповів Робін. – Скажу не хвастаючись: ніхто не міг здолати Робіна Гуда вчора, не переможе його й завтра.
При цьому, наблизившись до Маленького Джона, він гукнув шерифовому почту:
– Зачекайте, а я дізнаюсь, чи не хоче, бува, полонений покаятись.
Він швидко нахилився, перерізав Маленькому Джонові пута, тицьнувши йому лук та стріли сера Гая, яких не забув прихопити з собою.
– Це я, Робін,- прошепотів він.
Та Маленький Джон і без того впізнав свого друга, і серце підказало йому, що сьогодні шибениця зостанеться порожньою.
Нарешті Робін голосно й дзвінко просурмив тричі у свій ріжок, а за тим вихопив з-під конячої шкури незрадливого лука. І перш ніж отетерілий шериф та його вояки встигли вхопитися за зброю, в повітрі засвистіли несхибні стріли.
Ще одна злива стріл посипалася на них з-за міських мурів та через ворота. То Вілл Пурпуровий і Вілл Стютлі, побачивши, як Робін Гуд розмовляв з шерифом у лісі, поспішили на поміч товаришам. Вони прискочили дуже вчасно.
Нажахане військо шерифа кинулося навтьоки. А Робін і Маленький Джон, живі та здорові, стоячи під шибеницею, посилали навздогін ворогам співучі стріли й глузливий сміх.
Невдовзі вони приєдналися до своїх товаришів, і вся ватага подалася на спочинок до гостинного лісу. Як на один день – пригод було більш ніж досить.
З англійської переклав Юрій Юра
(1 votes, average: 5.00 out of 5)