Балада про Юрая Чупа – Карел Чапек

Балада про Юрая Чупа

– …буває, – зітхнув жандармський капітан Гавелка, – часом зустрічаєш у злочинців отаку особливу совісність. Я багато чого міг би про це розповісти, але, мабуть, найбільше диво – це випадок з Юраєм Чупом. Стався він, коли я служив у Підкарпатті, в Ясині. Якось, січневою ніччю, надерлись ми у жида в корчмі.

Пили окружний начальник, якийсь залізничний інспектор та інша чиста публіка. Ну і, звичайно ж, цигани. А знаєте, що за народ ці цигани!? Хамове поріддя, їй-богу. Починають грати “на вушко”, усе ближче, все

тісніше обступають тебе, пацюки кляті, все тихіше водять смичком і так зачаровують слух, що мало душу з тіла не виймають; по-моєму, вся ця їхня музика – одна розпуста, страшна і незбагненна.

Отож, прилипли вони до мене, я й очманів, ревів як олень, розкроїв багнетом стіл, бив склянки, горланив пісні, бився головою об стіну і готовий був чи то зарізати когось, чи то закохатися – не знаю: коли цигани зачарують тебе до краю, тут вже, голубчики мої, таке витворяти почнеш… Пам’ятаю, мене вже зовсім развезло, і тут підступив до мене жид-шинкар та й говорить, що за дверима, перед трактиром, мене чекає якийсь руснячок.

Нехай собі чекає або приходить завтра! – загорлав я. – Нині не до нього – нині я ховаю свою молодість і оплакую свої надії; я без пам’яті закоханий в одну жінку, прекрасну й неприступну – грай же, розбійник циган, розвій мій смуток – Словом, ніс я всяку нісенітницю – видно, з музикою завжди так: впадаєш у щиросердну тугу і жадаєш тільки напитись. Пройшов ще якийсь час, і знов до мене підійшов шинкар зі словами, що русин на вулиці всі ще чекає мене. Але я все ще не оплакав своєї молодості і не втопив у самородному вині свого суму; я тільки махнув рукою, немов Чінгісхан який, – мовляв, все єдино, аби цигани грали; що було далі – вже й не пригадаю, але коли під ранок я вибрався з корчми, на вулиці стояв тріскучий мороз, сніг під ногами дзвенів як скло, а перед шинком стирчав русин, у білих постолах, білих гатях і білому овчинному кожусі.

Углядівши мене, він низько вклонився і щось прохрипів.

– Чого тобі, братику? – кажу.- Будеш затримувати, одержиш в зуби.

– Ясновельможний пане, – відказує русин, – послав мене сюди староста Волової Леготи. Там Марину Матейову убили.

Я трохи протверезів; Волова Легота – це село або, скажімо, гірський хутір на тринадцять хат, верстах у тридцятьох від нас; словом, у зимову пору пройтися звідтіля – неабияке задоволення.

– Господи! – викгукнув я. – Так хто ж її убив?

– Я й убив, ясновельможний пане, – покірно зізнався русин. – Юрай Чуп мене прозивають, Димитра Чупа син.

– І сам йдеш на себе доносити? – напустився я на нього.

– Староста велів, – смиренно вимовив Юрай Чуп. – Юрай, наказав, йди заяви жандармові, що убив Марину Матейову.

– А за що ж ти її убив? – загорлав я.

– Бог повелів, – пояснив Юрай так, начебто це розумілось саме собою. – Бог повелів – убий Марину Матейову, рідну сестру, одержиму бісом.

– Паралік тебе розбий, – вилаявся я, – так як же ти зі своєї Волової Леготи добрався?

– З Божою поміччю, – благочестивим тоном відказав Юрай Чуп. – Господь мене зберігав, щоб я в снігу не згинув. Хай святиться ім’я Його!

Якби ви тільки знали, що таке хурделиця у Карпатах, якби могли уявити собі двометрові замети – тоді б ви зрозуміли, як оце вбогому, хирлявому чоловічкові шість годин простовбичити перед корчмою на страшному морозі, щоб повідомити, що він, Юрай Чуп, убив негідну рабу Божу Марину Матейову. Не знаю, що ви зробили б на моємо місці, але я осінив себе хрестом; перехрестився і Юрай, а потім я його заарештував; умився снігом, начепив лижі, і ми з одним жандармом, на прізвище Кроупа, рушили у гори, до Волової Леготи. І якби сам жандармський полковник зупинив мене умовлянням: “Гавелко, дурна голова, нікуди ти не пїдеш, адже в такому снігу можна й життя втратить”, – я б віддав честь і відповів: “Насмілюсь доповісти, пане полковнику, на те воля Господня”. І пішов би далі. І Кроупа теж пішов би, бо народився він у районі Жижкова, а я ще не зустрічав жижківця, що упустив би випадок, хвастощів заради, побувати там, де пахне пригодою або дурістю. Словом, поїхали.

Не буду описувати наш шлях. Скажу тільки, що під кінець Кроупа від страху й утоми ридав, мов мале дитя, і разів двадцять у нас з’являлася думка: мовляв, справа – труба, нам звідси не вибратись. Коротше, тридцять верст ми йшли одинадцять годин, від темна до темна; я кажу це просто для того, щоб ви уявили собі, як нам повелось.

Жандарм – що кінь: якщо вже він падає лицем у сніг і пхикає, далі, мовляв, несила йти, та справи кепські, гірше не буває.

Я рухався, мов уві сні, і повторював одне: “Цей шлях подолав Юрай Чуп, чоловічок худенький, як тріска, а він ще шість годин простояв на морозі, бо виконував наказ старости; Юрай Чуп з мокрими постолами на ногах, Юрай Чуп, захоплений сніжною заметіллю; Юрай Чуп, не полишений промислом Божим “. Послухайте, якби ви побачили, що камінь котиться нагору, а не вниз, те напевно вирішили б, що це чудо; але ніхто не рахує чудом хресний шлях Юрая Чупа, що йшов донести на самого себе; але ж це був куди більш вагомий доказ якоїсь могутньої сили, ніж камінь, що котиться нагору. Зачекайте, не переривайте мене… отож, якщо кому охота бачити чудо, треба дивитись на людей, а не на камені.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К. Чапека Балада про Юрая Чупа Коли ми добрались до Волової Леготи, то більше були схожі на примар, і не знали, на якому ми світі. Стукаємо до старости; усі сплять, потім староста виліз з рушницею в руках, бородатий такий велетень. Побачив, хто ми, став навколішки і почав знімати з нас лижі, зберігаючи повну мовчанку.

Коли я тепер згадую про це, все мені ввижається химерним видивом, урочистим і простим.

Ні слова не кажучи, староста повів нас до однієї з хат; у світлиці горіли дві свічі; перед образом молилась жінка, вся в чорному; на постелі в білій сорочці лежала мертва Марина Матейова, шия в неї була располосована ледве що не до хребців; страшна і притому навдивовижу чиста рана, немов м’ясник обробляв порося; і лице було нелюдськи біле, таким лице буває, коли кров витекла вся до останньої краплі.

Потім – також у повній безмовності – староста повів нас до себе; а в його хату вже набилося одинадцять мужиків у кожухах – не знаю, чи пом’ятаєте ви, як смердять ці кожухи з овечих шкір: якось щемно і старозавітно. Староста посадив нас за стіл, відкашлявся, поклонився і сказав:

– Во ім’я Господа нашого печалуемся про кончину раби божої Марини Матейовой. Хай змилується над нею Господь.

– Амінь, – вимовили одинадцять мужиків і перехрестились.

А староста продовжував:

– Два дні тому вночі чую я: біля порога тихенько шкребеться хтось. Думав, лисиця, взяв рушницю і пішов до дверей. Відчинив, а на порозі – жінка.

Підняв її, а голова-то в неї назад і закинулась. Це була Марина Матейова з перерізаною горлянкою. Від того вона нічого й сказати не могла.

Староста вніс Марину в хату і поклав на постіль; потім звелів пастухові сурмити в трембіту і скликать до нього всіх хазяїв Волової Леготи. Коли всі зібрались, звернувся до Марини і сказав:

– Марина Матейова, доки ти жива, дай нам свідчення, хто тебе убив. Марина Матейова, чи не я убив тебе?

Марина не могла показати головою, лиш очі прикрила.

– Марина, чи не був це сусід твій Волога, син Василя? Марина прикрила свої страдницькі очі.

– Марина Матейова, а чи не хазяїн Когут, на прізвисько Ванька, що стоїть тут, вчинив це? Чи не Мартін Дудаш, твій сусід? Марина, чи не Баран це був, по імені Шандор? Марина, стоїть отут Андрій Воробець, чи не він вчинив зло? Марина, от тепер перед тобою Климко Безвухий, чи не він? І чи не цей мужик, чи не Штепан Бобот?

Марина, а може, скоїв лихо Татка, лісник, син Михала Татки? Марина…

У цю хвилину розчинились двері, і ввійшов Юрай Чуп, брат Марини Матейової. Марина здригнулась, очі в неї полізли з орбіт.

– Марина, – продовжував староста, – хто ж убив тебе? Чи не приходив сюди Федір, по імені Терентик? Але Марина вже не відповідала.

– Молиться! – мовив Юрай Чуп, і всі чоловіки опустилися на коліна.

Нарешті староста піднявся і сказав:

– Впустіть сюди жінок!

– Рано ще, – втрутився старий Дудаш. – Покійна раба Божа, Марина Матейова, в ім’я Бога, дай знак: чи не убив тебе Дюро, пастух? Настала тиша.

– Марина Матейова, душа, що стала перед Господом, чи не Іван Той, Іванів син, убив тебе? В усіх перехопило подих.

– Марина Матейова, в ім’я Бога живого, адже виходить, що убив тебе рідний брат, Юрай Чуп?

– Я убив, – сказав Юрай Чуп. – Господь повелів мені: убий Марину, у неї вселився злий дух.

– Закрийте їй очі, – наказав староста. – А ти, Юрай, підеш тепер у Ясиню і з’явишся до жандармів. Убив, скажеш, Марину Матейову. І до тієї пори не присядеш і крихти в рот не візьмеш. Йди, Юрай!

Після цих слів староста відчинив двері і впустив у хату жінок, щоб вони оплакали покійницю.

Дотепер не розумію, чи від цих овечих кожухів, чи від втоми, але в тім, що я бачив і чув, було так багато разючої краси, а може – величі! Я мусив вийти на мороз, бо в мене паморочилась голова. Їй-Богу, щось росло в душі, немов обов’язок велів мені піднятись і сказати: “Люди Божі, Божі люди! Ми будемо судити Юрая Чупа світським судом, але у вас живе закон Божий “.

Я готовий був поклонитися їм у пояс; але жандармові цього робити не личить. Тому я вийшов геть і так довго себе костерив, поки знову не віднайшов свою жандармську душу.

Знаєте, жандармська служба – ремесло грубе. Ранком знайшов я у Чупа в халупі доларові папірці, що покійниця Марина одержувала від чоловіка з Америки. Зрозуміло, довелось про це доповісти, ну, в суді і сфабрикували справу про убивство з метою пограбування, і Юрая присудили до страти через повішення.

Але особисто мене ніхто не переконає, що той свій хресний шлях він пройшов лиш своєю волею. Мені добре відомо, що в силах людських, а що вище людських сил. І, здається, тепер я трішки уявляю собі, що таке суд Божий.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 3.33 out of 5)

Балада про Юрая Чупа – Карел Чапек